1
* * *
Я брехати собі не стану,
бо не раз вже собі брехав,
бо солодка печаль обману,
мов невисповіданість гріха.
Годі серце кидати в прірву,
сподіваючись, що злетить,
у нірвані палити нерви
та ілюзій плести світи.
Тож не створю богині з тебе.
Всі на світі ми цім земні.
Поміняю снів сьоме небо
на ці вистраждані пісні.
2
* * *
Не вірю мріям брехливим,
не вірю собі самому.
Хай ллються із серця зливи,
світ зводить судин судоми…
Наївно і необачно
повірю твоїй усмішці.
У грудях – знов бій кулачний.
Ну як тобі, музо, вірш цей?
3
* * *
Хто тебе впустив зненацька
в серце – наче сіль на рани?
Чи моя душа бурлацька
мрій могильником постане?
Чи мені того не досить,
що зовуть коханням люди
і печальних віршів стоси
світ не б’є об мої груди?
Де подітися – не знаю.
Всюди бачу твої очі.
Чи для тебе це лиш гра є,
як в дитинстві «тамагочі»?
Мо’, розвієш словом сумнів,
може, підеш й не вернешся,
а, можливо, я безумний –
принц в палаці твого серця.
4
* * *
Сліпе кошеня кохання
ти, може, без жалю втопиш.
Надія помре остання,
заплачуть поезій строфи.
А, може, у серце приймеш
сліпе кошеня кохання.
І небо знов зорі вийме,
хай сяють – мов ніч остання.
5
* * *
Не буду мріяти про тебе,
в безсонні ночі коротати.
Медооман мені не треба.
Я вже наївність всю розтратив.
Ти посміхнешся загадково:
«Не мрій, про тебе я помрію.»
Забуду враз про дане слово
й не покохати не зумію.