|
Колись давно на зеленому пагорбі серед широкого степу стояв Вітряк. Вітряк - то такий млин, який використовує вітер, щоб молоти зерно на борошно. Тож стояв собі той Вітряк серед степу і ловив вітер своїми довжелезними крилами.
Життя Вітряка було одноманітним: на нього звідусіль звозили зерно, вітер крутив крила Вітряка, крила приводили в дію дубовий вал, той вал крутив зубчасте колесо, те колесо - веретено, а веретено обертало важезне кам’яне жорно (жорен у вітряків зазвичай два: одне нерухоме і одне – рухоме). Жорна, тяжко зітхаючи, перемелювали зерно на легке борошно, з якого пекли хліб. І так - щодня. А ще іноді мірошник лагодив і ремонтував Вітряка – ось і все розмаїття.
Вітряк той був норовливий і примхливий: то те йому не так, то се не таке. Тож мірошнику горе було з Вітряком і клопіт: адже вмовляння і заспокоювання вередунів таки забирає сили і час!
Одного літнього ранку Вітряк прокинувся в геть поганому настрої, хоча жодних підстав для цього не було. Та для вередунів це не має значення, бо капризи викликані їхнім норовом, а не якимись там підставами. А до Вітряка вже вишикувалась довжелезна черга селянських підвід і возів, а на них - гори мішків зі збіжжям. І вітер вже прилетів і почав легенько штурхати Вітряк у крила: ставай, Вітряче, до роботи! І жорна вже промурмотіли щось приязне одне одному, мабуть, привіталися.
Але Вітряк подумав собі таке: "Кожного дня від схід сонця і аж до темряви я важко працюю. Оцей вітер крутить мої крила, а крила крутять мій вал, а на валу обертається моє зубчасте колесо, а колесо приводить до руху моє веретено, а веретено - мої жорна, а мої жорна мелють їхнє збіжжя на їхнє борошно. І так все моє спрацьовується, так все моє перетирається на порох, так я сам перетворююся на порох – і все це заради їхнього! Так я увесь зійду на ніщо, і вітер рознесе світом мої рештки, і відтак нічого від мене не залишиться!"
І Вітряк вирішив більше вітру не коритися і зерна не молоти. І таке сказав вітру:
- Вітре, не дми на мої крила, я більше не буду тобі коритися! Досить! Ти дмеш на мої крила, тоді крила крутять вал, тоді вал обертає зубчасте колесо, тоді колесо штовхає веретено, а веретено - жорно. І все це спрацьовується і перетворюється на порох, так і від мене нічого не залишиться. Ні, більше я не буду тебе слухатися, вітре, вороже мій!
Вітер нічого не відповів Вітрякові; його такі речі мало цікавили. Він багато мандрував світом, і знав, що скрізь і завжди відбувається одне і те саме: сонце світить, вода тече, вітер дме - а іншого порядку речей він не бачив і навіть уявити не міг. Тож він собі, як і раніше, літав над степом, гнув ковилу долу і крутив крила усіх вітряків, що траплялися, а їх степом було чимало, чи не на кожному горбочку - і вітряк.
Але Вітряк зупинив крила, а відтак заклякли і вал, і зубчасте колесо, і веретено, і жорно. Селяни, що привезли збіжжя до Вітряка, здивувалися: вітер дме добре, а вітряк стоїть, крила не ворухнуться, жорна мовчать! Погукали мірошника, той прибіг, все обдивився - а не збагне, чому Вітряк не працює.
Селянам не стало часу чекати, доки Вітряк запрацює: вони розвернули вози і погнали коней і волів до іншого вітряка, на сусідньому пагорбі. Мірошник залишився сам-на-сам із норовливим Вітряком, та вдіяти нічого не зміг: Вітряк відмовлявся працювати, та й годі!
Тим часом вітер подужчав так, що крила Вітряка аж застогнали. Але Вітряк уперто тримав їх, аби не ворухнулися, і відтак не рухалися ані вал, ані зубчасте колесо, ані веретено, ані жорно. І простояв так Вітряк аж до ночі, доки вітер влігся спати.
Мірошник наступними днями оббігав усіх майстрів, яких знав. Усі приходили, дивилися на Вітряк, оглядали його крила та інші частини, але ніхто не міг зрозуміти, чому Вітряк не працює. Все було справне, вітер добрий і рівний, та крила Вітряка заклякли, немов зачаровані.
Тим часом селяни перестали звозити до Вітряка зерно: адже влітку час такий короткий! Один літній день усю зиму годує, тож вони прямували до тих вітряків, що часу не гаяли і весело вимахували крилами, перетворюючі збіжжя на борошно. І нещасний мірошник, аби не вмерти з голоду, подався у найми до сусіда, теж мірошника, аби хоч якось підзаробити і прогодуватися. Адже від вітряка, який не працює, зиску ніякого, крім збитку: утримуєш вітряк - плати податок, а норов твого вітряка скарбницю не обходить.
І Вітряк залишився на своєму пагорбі сам-один, лише вітер щодня дмухав на його нерухомі крила. Та Вітряк не здавався: щоб він сам перемолов себе на порох? - та нізащо!
Час ішов, а норовливий Вітряк уперто тримався свого рішення. Промайнуло літо, прошуміла зливами осінь, зима насунула і вкрила степ і Вітряка білим снігом, мов борошном. Тоді знову прийшла весна, сніг розтанув - і на пагорбі, який вже почав зеленіти під теплим сонячним промінням, з-під снігу зачорнів Вітряк, а вітер торкнувся його крил. Але Вітряк затято тримався свого і крилами навіть не ворухнув.
Stanislaw Ignacy Witkiewicz - Вітряк у засніженому степу (1924)
За той час, коли Вітряк стояв без роботи і без догляду, він змарнів, втратив дах і перехнябився - адже негода, на відміну від Вітряка, свою справу робила і нікого в степу не шкодувала і не жаліла. Його дерев’яні деталі і частини просякли водою і так розбухли, що тепер Вітряк не міг ними поворухнути, навіть якщо б захотів. І стояв норовливий Вітряк на своєму пагорбі, чорний і перехняблений, тримаючись свого рішення не коритися вітру, а насправді ж навіть не маючи змоги зловити вітер крилами та почати працювати.
А далі прийшло у степ літо, і настала страшна спека, яка так висушила Вітряк, що деякі його частини навіть почали тріскатися. А пуп – це така величезна дубова колода, на якій стояв і обертався навколо себе Вітряк, аби краще ловити вітер - був розірваний величезною тріщиною по всій довжині і розсівся. Вітряк тоді мало з свого пупа не впав і тепер ледь на ньому тримався. Але він – весь перехняблений і хиткий - все ще промовляв вітру, коли той з’являвся:
- Ні, вітре... вороже мій... я тобі... не коритимуся!
А тоді настав день, коли над степом зібралися чорні хмари - насувалася гроза. Рвонув щосили вітер, вдарив грудьми у крила Вітряка, і Вітряк зі страшним гуркотом звалився з пупа, а його важезні жорна від удару об землю розкололися навпіл. А з-між хмар викинулася сліпуча блискавка - і влучила прямо у Вітряк. Вітряк запалав; і його крила, і його вал, і його зубчасте колесо, і його веретено, і пуп - все охопило полум’я. Вогонь вмить поглинув дерев’яні рештки Вітряка, вітер підхопив попіл та розвіяв світом, а тоді пішов дощ і змив будь-яку згадку про Вітряк.
Хоча ні: на тому пагорбі і досі лежать уламки жорен. Проти сонця вдень та проти місяця вночі вони біліють, мов черепи якихось велетенських створінь. Власне, розколоті жорна оцю історію про норовливого Вітряка і переповідають – аби хтось слухав.
2015
Ілюстрація: Орловський Володимир Донатович. Український пейзіж із вітряком, 1882 р.
ID:
554027
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.01.2015 17:14:42
© дата внесення змiн: 06.05.2018 15:20:40
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
але хто чує?
