Розбивши серце, ти пішла,
Лиш все почув я на прощання,
Руйнуючи так почуття,
Між нами зводиться стіна.
За межею її буття,
У кожного своє життя,
І лине часом швидко так,
Перебігом лиш день від дня.
Межа ось ця і є кохання,
Що смутком огортає днину,
Його не цінимо бажання,
Покинувши ось так дитину.
І все що будували ми,
Руйнуєш ти одним лиш словом,
Так перекресливши роки,
Повернешся швидко до дому.
Бажання бути поруч з тим…
Хто не підтримав коли важко,
Забравши так дитину з цим,
Гадаєш що йому там казка.
Та як ось це егоїстично,
Вважати вірним за маля,
Що не зростає так щасливо,
Як виростали ти і я.
А.А. Отченко