Лина Костенко «Берестечко»
Часть 35
Но вот пришла. Сидит у казана,
Еду сварила, штопает рубаху.
Не в Паволочи ведьма то была,
На Лысу Гору отлетала к Вертопраху.
Костёр поправила немножко кочергой,
И он опять горит, теплом пылая…
«Пора идти, поверь, Богдан, домой,
Уж третий год тебе я помогаю!»
Прекрасно то, что в колдовстве имел я человека…
Но, вот уже сейчас собралась уходить.
Я в эту горькую годину предложил ей
Хоть на дорожку мне поворожить.
Всё растолкуй и не играй словами,
Чтоб было всё, как надо, дай совет.
И вызови к нам дух полковника Небабы,
Правдивее полковника и на том свете нет!
И ВОРОЖИТЬ ВРАЗ ВЕДЬМА НАЧАЛА
На шкуре чёрного телёнка и козла…
С горы Осеянской, на траве святоянской,
На чёрное коренье, на горное каменье.
Приготовила он своё произведение.
Вольче зелье… Тайные узвары…
Настойки всяко-разные, где колдовские чары.
И размешав всё это зелье,
Она сказала, чтобы я припомнил точно,
Во имя Отца, Сына и Духа Святого,
Родимого дитяти Девы Непорочной!
И понеслась по кругу, знай, крутя руками…
Небабы дух! Восстань-ка перед нами!
И ТУТ ПРОШЁЛ ПО ПОЛЮ СТРАННЫЙ ШУМ,
И забурлил казан, запузырился.
И свет, как лазером, разрезал темноту,
И дух Небабы был без рук, но к нам явился.
И понял я, как принял смерть сердешный,
Стоит, как глыба, этот воин наш.
Ведь нечем было воевать, конечно…
На шее крест лишь блещет лебердаш.
И сквозь него два раза пролетел кажан,
Вокруг дымилось всё, искрилось и сверкало.
Сказал он мне: «Великий ты Богдан,
Но нам освободителем не стал ты.
Ещё ты пару раз задашь им жару,
И напоследок с шашкою пройдёшь.
И временно ты прекратишь пожары,
Когда царю на верность присягнёшь.
Своё гетманство этим очернишь ты,
Свернув недолго на неверный путь».
- Ну, а Богун? – Тот саблю переломит,
И со степями свяжет жизнь свою.
ТО МЕСТО БУДЕТ ЗВАТЬСЯ ПЕРЕЯСЛАВЛЬ,
И будут потешаться гречкосеи.
И три зори смотреться будут в ясла,
И ждать рожденья нового Мессии.
Не раз подымется на бой народ, но – ДАРОМ!
И будет править ложь, и вижу я пожар…
И не смотря, что жизни мы отдали,
Отнимет всё тот в шапке лисьей царь.
А сам умрёшь… я вижу по болезни,
И после смерти будет только страх.
Тебя Чернецкий вывернет из гроба…
И выстрелит из пушки он твой прах!
А дети? Говорю тебе с печалью,
Прервётся род на детях и тебе…
Тимош погибнет в битве под Сучавой,
А Юрий сгинет во турецкой стороне.
- А лет вот эдак, где-то так под двести,
Наш гетман горькой славы наживёт.
Его, смеясь, какой-то умник обесчестит,
И горьким пьяницей Богдана назовёт!
Казан кипит, Колышутся картины,
Жара такая, что готов ты всё с себя содрать…
- А что расскажешь нам про долю Украины?
- Мне проще, промолчав, второй раз умирать!
ИСЧЕЗ НЕБАБА… ВОСЦАРИЛАСЬ ТЬМА,
Дуб вековой свои расправил ветви.
Пристанище душе не отыскать
И ни на том… и ни на этом свете!
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 35
АЖ ОСЬ — ПРИЙШЛА. СИДИТЬ ПРИ КАЗАНІ.
Зварила щось. Сорочку полатала.
— Ти де була, у Паволочі? — Ні.
На Лису Гору на мітлі літала.
Поворушила попіл коцюбою.
Пригаслий хмиз зажеврів, задимів.
— Я третій год вже їжджу за тобою.
Мабуть, пора вертатися домів.
Це ж я в чаклунстві мав свою людину,
а й та покине. Жаль, що не кажи.
Отож у чорний день, в лиху свою годину
я їй сказав: — А ти поворожи.
Але гляди, у зіллі там не бабрай.
Щоб все було як слід, щоб не якась там тля.
Ти виклич мені дух полковника Небаби.
Правдивий був козак, не збреше й звідтіля.
ТОДІ ВОНА ВЗЯЛАСЯ ЗАМОВЛЯТИ
на шкурі цапа й чорного теляти —
з гори Осіянської
трави святоянської,
на чорне коріння, горове каміння —
приготувала своє варіння —
товчене зілля, сушню і взвари,
якісь настої й відьомські чари.
Відтак, змішавши всі оті декохти,
розпочала свої чаклунські дії:
— Во ім'я 'ця і сина, і того, хто
внушив дитя пренепорочній Діві.
Пішла по колу, як в січкарні кінь:
— Козак Небабо, об'являйсь, амінь!
І ТУТ ПІШОВ ЯКИЙСЬ У ПОЛІ ГУК.
У казані заклекотіли бульки
І дух з'явився, без обох без рук.
аж не було чим запалити люльки.
Так ось чому тебе, сердегу, вбито!
Вже не було чим битись, орле наш…
Стоїть Небаба, тьмавий, мов крізь сито.
На шиї мідний хрестик-лебердаш.
Крізь нього двічі пролетів кажан,
довкола все щось блимало й кадилось.
І Дух сказав:
— Великий муж Богдан.
Та врятувати край свій не судилось.
Ще зо два рази він задасть їм хлости.
Ще наостанку шаблею смальне.
І щоб навік позбутись Йогомости,
цареві, необачний, присягне.
Своє гетьманство славне осоромить,
зведе надовго з доброї тропи.
— А що ж Богун?
— Він шаблю переломить,
об землю брязне і майне в степи.
І буде місто зватись Переяслав.
І будуть плуга перти гречкосії.
І три зорі дивитимуться в ясла.
І Україна ждатиме Месії.
Не раз повстане, але всує, всує!
Чорнильну лжу породить каламар.
Усіх одурить, вольності скасує,
задавить все підшитий лисом цар.
Коли ж віднімуть у людей і мову,
коли в сибірах закатруплять їх,
душа Богдана в розпачі німому
нестиме неспокутуваний гріх.
— А вмре ж він як?
— Та ніби на хворобу.
— А що по вмертю?
— Ошибає страх.
Його Чарнецький виверне із гробу
і вистрелить з гармати його прах.
— Гетьманичі?
— Великою печаллю
урветься рід і згасне у рідні.
Тиміш загине в битві під Сучавою,
а Юрій десь в турецькій стороні.
— А ще скажи: ось років через двісті
якої слави гетьман заживе?
— На землю прийде гетьман слова,
Богдана п'яним назове.
Казан кипить, уже по вінця піни.
Задуха. Комір хочеться роздерти.
— А ще скажи про долю України.-
Козак сказав:
— Я ще раз хочу вмерти.
І ЗНИК НЕБАБА. І ЗАПАЛА ТЬМА.
Лиш нелинь-дуб шумить у верховітті.
І де притулок для душі? Нема.
Ані на цьому, ні на тому світі.
ID:
577203
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 26.04.2015 14:43:08
© дата внесення змiн: 26.04.2015 14:52:33
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
