Все притаманне
Самотній, на краю свого існування,
В щоденних гризотах важкого життя,
Він зранку чекає предмета кохання,
Хоч байдуже їй до цього почуття.
Воно й зрозуміло: якби ще молодший,
Якби іще якось робити щось міг,
А так… тільки поглядом душу тривожить,
Хоч небо готовий їй кинуть до ніг.
Сидить на візку, і її виглядає
Коли усміхнеться, коли ледь кивне…
Вона, ніби пташка по небі – літає.
Хоч близько від нього, а все ж, промине.
Мовчить він, лиш дивиться. Що він їй скаже?
Що серце розбите? Що повне жалю?
Та ні! Промовчить! Здушить серденько враже,
Аби забувало про слово «люблю».
Про те, що не спить, не прохопиться й словом,
Це вже не для нього… Минули літа…
Навіщо жартує над ним, сивочолим,
Навіщо хвилює весна золота?
Коли колоб сонця у мить надвечір’я,
Свій погляд кидає прощально на світ,
Як сяє яскраво у чарах проміння
Минулого дня золотавий привіт!
Отак і йому це останнє кохання.
У серці згасаючім виник вогонь,
Щоб дні цінував аж до миті, останньої,
Щоб сіяв тепло із гарячих долонь.
Хай душить душі потаємні бажання,
Хай їй не промовить слова чарівні,
Допоки живий, - все йому притаманне
І сльози відчаю, і щастя пісні.
13/05/2015
Головне, що живемо, а серцю не можемо приказати...Ми ж люди - ГОМО САПІЄНС. ЛЮБИТИ ТРЕБА І ЖИТИ ТРЕБА... А Ви прочитайте мій вірш "Любов без відповіді" певно це у нас весна на серці...
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Віталію! Ви правильно кажете: весна у нас в кожному серці. Вашого вірша неодмінно прочитаю. Ви теж пишете не пером, не свідомістю, а серцем!