Ніхто з моїх друзів більше не сходить з екрану,
Спостерігаю їх рухи десятками аватарок,
На котрих – квартали чужих європейських міст,
В аудіозаписах – Вєрка Сердючка та Ференц Ліст.
Ніхто і не думав, що вчитиме географію
За кількістю друзів, які полетіли в Італію.
Ніхто і не гадки не мов, що Вова із нашого класу
Матиме нині вплив у канадській діаспорі.
Але є і прикрі історії тих, кому не відкрили візу,
Хто переходив польський кордон через хащі лісу,
Хто не знайшов себе під європейським сонцем,
І сорок років підряд працюватиме охоронцем.
Кожен із них відчуває, що нас кидонули,
Розповідаючи про героїчне козацьке минуле,
Про незалежну державу та правові реформи,
Про соціальні стандарти та міжнародні норми.
Ніхто із присутніх не хоче ні в кабалу, ні в рабство,
Про існування яких півтора століття говорить лівацтво.
Якщо вже немає надії на жодну із політичних сил,
То хто звинуватить утікачів із вимерлих сіл?
Нехай же зорі освітять усі повороти життєвих шляхів,
В яких би краях себе не шукав, куди б тебе світ не вів,
Ти пам’ятав, що людина – це довгий процес боротьби,
Якщо на заваді постане стіна – довби її, друже, довби.
P.S. разом із друзями, що їдуть за кордон, віддаляєшся від себе і ти, розширюєшся та губишся у безмежжі світу.