Він не думав, що буде так боляче…Він ніфіга не думав про це… перші поштовхи під лопатками віддавали різким болем у скронях та перпехоплювали і без того фрагментарне дихання… А це ж лише початок… Блін... Що ж буде далі??? Ну, бля…засада… Може, якось обійдеться? Ней ніфіга не казав про те, що буде так боляче…
***
Тиждень тому Він стояв за стійкою в замизганій пивничці на Калічі із такою ж замизганою назвою «Політ»…Замизганою та заяложеною, як все у цьому кінці міста…І пивниці, і будинки…Та, навіть, люди… Все тут було таким… Пиво, проте, як не дивно, було більш – менш… Пиво і доволі смачні біляші… В біляшах дійсно було м’ясо, як і має бути…І доволі багато, як на біляші із пивниці.
- Може, з кота, чи псини якої?-майнула думка…Нехай…Смачно…І пиво нічого так…Холодне і свіже…
Думки кволо та повільно повзали по поверхні мозку, ніби лінива жирна муха… Може, взяти рибки, сто п’ятдесят і підсісти он до тієї компанії? Познайомитись…Замовити ще…Потім ще…Поки не «вирубить»… Чи он з тим штрихом «накваситись»??? Яка різниця, з ким пити? Напитись і виливати душу… Всеодно на ранок ніхто нічого не згадає… А так…Може, легше стане, може забудеться, може не думатиметься, може не рватиме на частини мозок, не тягнутиме вени? НЕ! НЕ! НЕ!!! Не буде привиджатись Вона… Близька і далека… Матеріальна і, водночас, примарна… Своя, рідна і…Чужа…
ЧУЖА! Чужа, блін…Чужа! Чужа! Чужа! Від безсилої люті ніздрі роздулися і легені запрацювали, мов потужні ковальські міхи…
- Вільно біля Вас? – навпроти Нього стояв незнайомець із двома кухлями пива і тарелем варених раків у руках…
- То вільно? Дозволите?
Мова незнайомця та його зовнішність так різко контрастували із зашморганим самою Долею приміщенням забігайлівки, що цей контраст викликав … принаймні, подив.
Темне до плечей волосся, забране назад та підібране у тугий акуратний «хвостик», тонкі ниточки вусів, акуратна борідка – еспаньолка… Глибоко посаджені чорні очі… Не карі, ні-ні, а саме чорні… Зовнішність, мов у «латиноса»…
- Наркобарон…- подумки посміхнувся Він…-Колумбійський наркобарон. Одягнутий незнайомець був у простору білосніжну футболку та легкі бавовняні штани. На шиї на тонкому срібному??? ланцюжку теліпався медальйон у формі півмісяця із опущеними донизу рогами…
- Та будь – ласка, ставайте…Я всеодно сам…
- Ней,- коротко представився незнайомець.
Він колись навчався на істфаці. А тому коротко зіронізував
- Маршал Ней?
- Ні. Просто – Ней…А…Може, чогось міцнішого? За знайомство? Я пригощаю.
Двічі повторювати було не потрібно…життя, здається, налагоджувалося…
Вони пили, Він сповідався…Ней слухав, посміхаючись і не перебиваючи…просто слухав…Не давав порад так, як інші до нього… Не клявся у вічній дружбі…А просто мовчки слухав…Після другої пляшки забігайлівка закрилася і вони продовжили при місячному світлі у парку біля альтанки… Вони пиячили разом цілий тиждень...
***
Після чергової чарки, Ней, задумливо дивлячись десь у даль цілковито тверезим голосом повільно, чітко промовляючи слова, якось так просто і звично сказав
- А знаєш…Я можу тобі допомогти, якщо хочеш…
- Ти?! Мені?! Не сміши…Бо мені, знаєш…Не до сміху мені якось…
- Я серйозно…Ти…Ти тільки послухай уважно і …І просто повір…Ти…Ти ж освічена людина…І ти таки романтик…Ти зможеш повірити…Я сподіваюсь…А ні – то забудь, просто забудь про цю… пропозицію…
- Та ну, кажи вже…рятівник…
- Я не рятівник, я… Неважливо… розумієш…Цей світ, він не єдиний…Існують інші…Едем, Нірвана, Геєнна…Люди по різному називають…Та їх, взагалі, безліч тих світів…
- Це, звичайно, цікаво…Всеодно, як передача по ВВС …
- Не перебивай…Я казав…Вірити чи не вірити – твоя справа і твоє право…Просто слухай…Ти можеш бути з Нею там, в іншому світі…В якому захочеш…Тільки…
- Що?! Що тільки?!
- Тільки тобі потрібно буде дещо…Для Переходу…
- Що? Що мені потрібно?!
- Крила. Так-так…Не смійся. Тобі потрібні будуть крила…
- І де ж я їх візьму? Ти, мабуть, Дедал? Зробиш мені крила, Дедале???- Він зайшовся гомеричним сміхом.
- Ні. Я – Ней. Просто Ней. В тебе будуть крила. Якщо ти просто даси на це згоду…
- Ти янгол?-сміх не вщухав.
- Ні…Не зовсім…Тобто, зовсім…-Ней теж ледь – ледь, самими куточками вуст посміхнувся…-Це неважливо… Ті, кого ти називаєш янголами…Вони ніколи б не дали тобі крил…Вони…Вони вважають людей недостойними крил…
- То ти демон? – Його тіло продовжували стрясати конвульсії сміху.
- Та називай, як хочеш!- різко обірвав Ней- Суть справи зовсім не у цьому. То ти згоден?
- А де мені розписатися кров’ю, де договір? Де та заставна на мою безсмертну душу?- сміх ставав більше схожим на істеричне підхихикування.
Ней дратівливо зморщив носа
- Ти занадто багато голівудських фільмів дивишся…Нікому твоя душа не потрібна…Ти і так…Та…Забудь…то що,згоден?
- А якщо так?
- Тоді завтра...о п’ятій ранку…Приходь…Ну, скажемо, на Спартак…Знаєш?
- Звичайно, я ж поруч живу…
- Тоді все…мене там не буде…І нікого не буде…Та ти не дивуйся…На місці все зрозумієш…а тепер бувай…радий знайомству,- Ней рвучко підвівся і, не подаючи на прощання руки, швидко – швидко покрокував по алеї, поступово розчиняючись у в’язкому киселі літньої ночі…
***
Будильник задзвонив тоді, коли й мав задзвонити…У той час, на який його навели… о четвертій ранку. Вставати не хотілося…Голову нещадно трощило похмілля…А в роті було таке відчуття, ніби там справив малу( а, може, й велику) нужду кіт… У мозку чомусь пульсувало: Спартак…Чому Спартак? Нафіга Спартак? Бля-а-а-а… Це ж Він і будильник на четверту навів, щоб до п’ятої на Спартак встигнути… Що там вчора той шизик…Як його? Ней…Що він там плів? Паралельні світи…Крила…Перехід…Ти будеш з Нею… А, може… Може, і справді спробувати? Сміятися було важко… В голові ніби бовтався кисіль…Що? Що спробувати?! Не сміши сам себе і свої капці, чоловіче! Хоча…Голова тріщить, пива немає…А на Спартаку гарний пляж…Може, хоч скупнутися… Треба піти…Там і йти хвилин десять…
***
На п’ятому ( чи таки сьомому?) поштовху шкіра на спині під лопатками репнула із звуком шматованої дужими руками парусини…
- А-а-а-а!!! Боляче,блін! Як боляче-е-е-е! – Його руки вже були розбиті в кров…Він стояв на колінах, притискаючи до них тими скривавленими руками голову… Із глибоких рваних ран під лопатками проглядали чорні пухнасті пір’їни…Він вже не кричав, а тільки тихенько підвивав, погойдуючись, як китайська іграшка…
Знову пролунав тріск…Але вже такий, ніби ламали в’ялене гілля…Ламали…Крутили…І не могли зламати… Це тріщали Його ребра…Дикий рев заглушав хряпання і тріск… Під його акомпанемент із розверзтих ран пружно витиналися чорні лискучі... КРИЛА…
- Ва-а-а-а-а-а!!! Ней!!! Сука!!! Ней, сука, де ти-и-и-и!!! Чому ти не сказав, що так болітиме-е-е-е?!!! Бля-а-а-а!!! Де ти?! Нею-у-у-у!!!
Чорні лискучі крила з яскравими краплинами крові пружними, але все слабшими та слабшими ударами намагалися відштовхнутися від повітря…та…марно… Сили покидали Його… Він хотів щось крикнути, але з Його порваних легень виривалося лише криваве булькання... та і те рожевою піною застигало на вустах… Через кілька хвилин він уже лежав на гальці, на яку стікала Його густа, як сироп кров… Серед слабкого булькання можна було розібрати окремі слова
- Пробач…не…тів… п..гано …з тобою…бути… з тобою…
Крила лише посмикувались…
***
Над розпростертим тілом оголеного чоловіка, що лежав, закинувши голову, ніби розіп’ятий на великих чорних крилах, стояв схожий на колумбійського наркобарона незнайомець…
- Що ж…Принаймні він спробував…
Незнайомець рвучко розвернувся на каблуках і швидкими кроками попрямував від річки, через кілька секунд розчинившись у вранішньому тумані.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ні,шановна Феє... Від мене, на жаль, нічого не залежить... Він не полетів, бо не витримав... Не витримав чуда... Коли прочитаєте мій
вірш "О,янголе..." то все зрозумієте...
Що може залежати від мене??? Я всього лише оповідач, а не вершитель доль...
Я лише розповідаю про те, що було, буде...чи могло б бути...
мені сподобалось. Історія така..справжня. Все так і є просто ви знайшли художню форму, створили образи і передали словом те, що може трапитись з кожним. Хоча не обов"язково..
Більшості з нас дуже комфортно і добре в прийнятому стандарті жити, хоч і ниємо, бідкаємось, що гідні кращого, обставини, доля бла-бла... А насправді, коли б дали шанс сомому виростити власні крила(хай і чорні!щоб летіли!) через біль, через сумнів, пройти до кінця і знайти сили вдихнути в ті крила дух, щоб полетіли...більшість не витримає - здастся вже при першій пір"їні... Не впевнена що і я б витримала...
Сподобалось! Почитаю якось ще, дякую - ви гарно пишете- за словами вчувається справжнє живе серце!
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам за те...що одна з небагатьох дійсно розумієте. про що я... Та Ви, мабуть, читали коменти Людей колір лякає...
Ну,Серёга!?!-ты и...я всё понимаю - и в том числе то,что люди в наших жизнях,аки трамваи (всегда будет следующий),и что она не стоила этой жертвы (да ещё в чёрных перьях)...но меж лопатками пробежал холодок восторга от прочитанного БЛЕСК!...да хоть по Эллочке-людоедке, а всё одно - БЛЕСК!!!
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибо,Наташ Я уже писал про перья...не в цвете дело...Или в цвете...Белых нам не дают...А кто хочет взлететь, попробует и на черных...Попытается...А жертва...Она стоила того, поверь мне просто на слово...Стоила...Иначе б не было ее ( у меня в произведении)...
Чудо - це завжди боляче... Про це просто ніхто не знає...І не всі можуть витримати.
-- геніальна цитата! бо то правда Якщо то точно твої слова - зроби висновком цього твору, чи окремим твором... якось "увіковєч", коротше але то просто пропозиція
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так. то я сказав))) Дякую за пропозицію...Я подумаю.
Я до кінця так і не зрозуміла. Він помер як людина? І крила чорні, бо білі так легко не даються. Але навіщо? НІщо не може мати таку ціну. Сумно. Надіюсь, у мене білі крила.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
він помер взагалі...А крила...Хіба важливо. якого кольору. коли хочеш літати? Бо. коли хочеш, то візьмеш в тих. хто дає...
А ціна...Все, Любо, все має свою ціну...То не всі готові заплатити...Щоб, принаймні спробувати...
Порвали... чи налякали, емоції серце, якась тиха німа істерика, коли з перших рядків розумієш до чого все йде, а зупинити не можеш... весь мій оптимізм десь вийшов курити бамбук, (а то теж проти природно, тому, блін, боляче)). Та емоції стихають і починаєш розуміти ще й те, що цікаві твори без хеппі енду врізаються в пам'ять сильніше, можливо тому, що більше схожі на життя.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я радий. що мій скромний твір так вплинув на тебе...
Людей колір лякає...
БЛЕСК!...да хоть по Эллочке-людоедке, а всё одно - БЛЕСК!!! 
Я уже писал про перья...не в цвете дело...Или в цвете...Белых нам не дают...А кто хочет взлететь, попробует и на черных...Попытается...А жертва...Она стоила того, поверь мне просто на слово...Стоила...Иначе б не было ее ( у меня в произведении)...
Читала, затамувавши подих.А писалося теж на одному диханні? 
Немає слів- одні враження 
от мусили довести мене до сліз...все не пробачу вам... 
