Лежать поля, багаті, ніби диво,
Змією ліс розрізав горизонт,
Мої тут сиві пращури ходили,
Корінням вріс у землю цю народ.
Народ, що має руки мозолясті
І волі дух, такого не збороть,
Такому не судилося пропасти –
Це український, рідний мій народ.
І війни, й голод – все тебе косило,
Та був ти гордий навіть в кайданах.
Ти проклинав і годував Росію,
І не твоя була у тім вина.
Сьогодні знов вона кусає, мучить,
І кров смакує відданих синів,
Немов вампір, немов змія гримуча,
З вождем своїм, що вже осатанів.
Та мій народ нікому не здолати –
Ми на своїй, прапрадівській землі.
Ви чуєте, кремлівські супостати,
Всевишній вас перемогти звелів.
26.02.2015.
Ганна Верес
