За вікном минають дні і ночі.
Ті ж самі та кардинально нові.
Ти прокинутись і хочеш, і не хочеш.
Час пливе повільно, як в неволі.
Дві реальності, неначе у фантаста.
Тут одна ти, зовсім інша там ти:
сильна, вміла, гарна, товариська
жінка, подруга, дочка і мати.
А закриєш очі - знов чекання.
Та, вже інша, хоче знов з'явитись.
Та, що хоче сильно так кохання
і ніяк не може зупинитись.
Та, що хоче квітів, море сміху,
і розмов цікавих до світання.
Хоче розділити тіла втіху
з тим, хто розуміє смак чекання.
Хоче впасти навзнак в свіжі трави,
споглядати як пливуть хмаринки.
Чути звуки, відчувати барви,
зупинити час, завмерти на хвилинку.
Знати, відчувати що потрібно
бути саме тут, в потрібний час,
а не бути просто гарним тілом,
бранкою обставин. Без образ.
Та, що прагне більшого не знає,
в когось, десь на неї інші плани.
Хтось її уже давно чекає
сильною. Прощай душевний стане!!
Поле, квіти - дитячі то забави.
Є реальність зубата, справедлива.
Є обов'язки, турботи, знову справи.
Й так без лірики, без сліз і беззупинно.
Смішно й гірко, все ж неначе класно?
Що ж їй треба? - скажуть певно люди.
Дві реальності, неначе у фантаста.
І нехай!!! Так цікавіше буде.
а так хотілося б, щоб ці реальності поєдналися в одну... 
думки, зрозумілі багатьом 
не дурнувате,а різноманітне...
