Невже це небо сьогодні для нас?
Невже цей вітер співатиме знову?
В той час як годинник,
Летить наче в прірву,
Спішить розірвати останні надії.
Та хто мені винен?
Що досі маленьке, дурненьке дівчисько..
Повірило в казку таку вже бажанну,
Якби ж вона хоч трохи була схожа на реальну?!...
Наївно відриваюсь, мов дурепа.
Від власних мрій до жорстоких реалей.
І розумію, що все знову.
Все як спочатку, ці двобої.
Хто втратить пильність і програє?
А хто піде зі мною далі?
Бо завтра це щось неминуче,
Хоч я й не знаю, чи настане..
Та вкотре запитаю серце?
Коли ти вже замовкнеш, зрозумієш?
Я розуму не чує, через тебе,
Ти дуриш мене підло та підступно.
І скільки себе знаю,
Весь час ТОБІ я вірю!
А потім прошу і благаю,
Час, наче не відпускаю, але й не тримаю.
Пильно спостерігаю,
Як життя свою п’єсу грає,
Сюжет короткий, зрозумілий.
Але немає happy endue ( хепі енду) …
Я піду знову і вслід дивитимусь до болю.
Не буде сліз і відчаю на показ.
Не буде драми! Обіцяю!
Можливо все занадто я сприймаю?!...
Але як бути далі вже не знаю…
Нехай скоріш настане завтра,
Нехай цей день зійде за обрій
І відлетить…
Так ніби краще,
Ніби для нас..
А я заплуталась в рядках..
А я заплуталась між нас.
Не буде вічно так...
Сьогодні є і це прекрасно!
Чому я думаю про завтра?
Чому не хочу відпускати,
І відчувати,
Як воно болить..!
Адже із першим променем
З першим світанком.
Я прокинусь вже іншим ранком…
Але вірю в те,
Що моя душа завжди буде там,
Де потрібна Вам...