Вечір землю цілує у спрагнені губи,
Надягає намисто із зір золотих,
Ти мене приведи в сни свої,о мій любий,
Найяснішу зорю у душі засвіти.
Ти не бійся,що я спопелю твої крила,
Не торкайся мене ,а лише пригуби,
І розправимо разом рожеві вітрила.
Поведемо ковчег у кохання світи.
А коли вечір зникне, так спритно,як злодій,
І лиш дотиком лишиться в пам’яті час,
Заховаю у серці віночок мелодій,
І любов,що зуміла воскреснути в нас.
25.08.15р.
леся квіт відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Пані Зою,я дуже вдячна за Вашу теплоту і за втрачені хвилини на прочитання моїх віршів Тільки-тільки повернулась до життя і знову рутина засмоктує кожен день плекаю надію,що настане та довгожданна рівновага ,коли не потрібно нікуди бігти і нікого не доганяти
кожен день плекаю надію,що настане та довгожданна рівновага ,коли не потрібно нікуди бігти і нікого не доганяти 
Уклінно вдячна 
