Ти ніс мені в долонях світ і небо,
Ти всі зірки струсив,зібрав в хустинку.
Мені тебе...Тебе лишень так треба.
Ось цього твого дотику!Краплинку
Надії ще мені залиш на потім!
Я ж маю щось у душеньку зсадити!
Я ж маю розпалить згорілий попіл,
Щоб вчитися любить!..Любить!..Простити!
Я ж маю ще надякувати долі,
Що нас звела!Що ти мене...Залишив...
Я ж маю попіл висіяти в полі,
Де вітер мак червоний лиш колише....
Промерзла тиша попелом горить,
Чому душа ні крапельки не спить?
Зібрала усі віршоньки до купи,
І тягне до розбитої шкарлупи.
А пам"ять так кружляє.Чи з гнізда
Якогось ця шкарлупа?Як вода
Текли в душі сльозинки-сльозенята,
І душу обняли як рученята.
А я...Напевно виросла...Чи ні?
Так боляче...Від слів навіть мені!..
Але буду віршами бинтувати.
І Вас,мої найкращі,обнімати!..
Життя одне.І сотні помилок
Повторює,будемо робити.
Прогулювати пройдений урок,
І вчитися одного:жити...Жити...
Хіба вже нас ніхто не застеріг?!
Хіба не попередив?!Та потрібно
Відбілювати гріх як перший сніг,
І жити з помилками якось гідно.
Стежки топтати там,де сто доріг
Давно вже побудовані.Віками.
Та бути сонцем,котре на ночліг
Всіх обнімає добрими руками!