Під кронами темно…
Під кронами – знову осінь…
І, власне, я тут опиняюсь з отих причин,
Які невідомі ні вітру, ні хмарам… досить
Збивати горіхи…
(хай падають з диких ліщин!)
Шукати стежок…
Бо могутня і сильна клешня
Мене зупиняє… в свої повертає міста…
Смереки сміються скептично – ти нетутешня!
Твій шанс залишитись
у зграї – єдиний зі ста.
Я знаю… та знову
Фарбую в червоне коси…
(у неї відтінків – безліч! безмежно - облич…)
Зливаюся з нею… впускаю у себе осінь,
Лишаючи їй тільки дим
від своїх попелищ…
Де серце вібрує
Десь пОміж зірками й трансом…
Налий мені, Осене! чаша моя – пуста…
...і я залишаюсь, сп”яніла єдиним шансом…
Бо гори – палають!
і тільки за ними – міста………….
а ще надія, а ще віра, що не все догоріло у вогнях осені, а ще невихололі серця і душі, які і в осінь будуть любити, і ще сильніше, міцніше, відданіше...
як ви втрапили у мій світ осені, Наталю?! чи Майстриня тим і чаклує, що твою душу бачить, і читає з неї, і говорить про це світові?..
все ж або ми, люди, одної матері діти, або Поет тим і володар слова - що читає з них, з душ люських...
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
у Ваш світ осені,Касьяне?знаєте,коли пишеш,то насправді не знаєш,у чию душу вцілиш,яка людина відгукнеться на твій вірш,та й взагалі думаєш,а кому воно потрібне?..і все-одно пишеш...і вціляєш іноді у чийсь світ Щиро дякую Вам,Касьяне!