Щодня кудись ми ідемо до невідомості,
Немов метелики, згораючи в огні.
Неначе збій усіх програм у підсвідомості.
Контамінує вірус лиха світлість днів.
Чи ми піддОслідні бездарних метафізиків?
Хто нами править? Хто диктує ритм життя?
Чом крижаніємо від душ до пальців кінчиків?
Чому із "МИ" все більше ділимось на "Я"?
Ми наче роботи у вир проблем занурені:
Часу немає знести очі в небосхил.
А сонце ллється до землі, стікає струменем...
Але яка нам справа до отих світил,
Коли ми всі запрограмовані на "ВИЖИТИ"?
Неначе щастя вже для нас тепер табу.
За мить життя розплата мріями розбитими.
Ведем самі з собою вперту боротьбу.
Та є ще те, що нас вертає до реальності:
Дитячий сміх, старечий плач, раптовий крик.
Мов звуки музики найвищої тональності
У саме серце ... й тане, тане льодовик.
І ми втікаєм, що є сили, від буденності-
Я у твої лечу обійми, ти в мої.
І як то добре, що по-серед зла й нікчемності,
Ще є такі Всевишнім створені раї.
Люблю Хаммоуду і нічого з цім не вдіяти. Якщо не судилось тримати ваші збірку у руках, то я собі сам визбираю ваші вірші по всьому інтьернеті. Дуже вже вони прості і доступні. Дякую за теплі рядки, хоча іменно цей вірш торкнув не теплотою а реальністю.
Так гарно, Наталю, що й не описати...
Ми, як метелики, що вирвались із пащі Богомола:
обідрані, нещасні кволі,
буваємо голодні, майже голі,
хто у своїм, а хто-в чужім кутку,
на долю нарікаємо гірку...
Та все ж - ми не здаємось,
не падаєм у розпачі буденності,
лише вперед ідем, і ще поборемось...
Наталя Хаммоуда відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Якщо не судилось тримати ваші збірку у руках, то я собі сам визбираю ваші вірші по всьому інтьернеті. Дуже вже вони прості і доступні. Дякую за теплі рядки, хоча іменно цей вірш торкнув не теплотою а реальністю. 
