Я більше не дивлюсь тобі у слід,
Прогнав з очей солоно - гіркі сльози,
Тепер у серці посилився лід,
А душу заморозили морози.
Пов’яли квіти, що цвіли колись,
Замовкли солов’ї посеред літа.
Були часи на тебе я моливсь,
Тепер любов не знаю де подіти.
А ти пішла, без крику в даль нічну,
Тихенько зачинила в сінях двері,
Ти за дверима возвела стіну,
А я лишивсь без тебе і вечері.
Так певно краще і тобі й мені,
Та моя думка бродить по дорозі,
Я ще побачу постать у вікні,
Знайому постать у вікні невдовзі.
Бачте, а я сприйняла цей вірш не як трагедію, а маленьку драму з легкою тінню іронії...
Інтернет майже не працює, то ж не дивуйтесь, коли отримаєте штук 5 повторень відгуку.
Ох вже цей кримський інтернет! Не дає ніяк в обране додати... А я іншої думки, ніж Надія з Валентиною, хоча коментарі цікаві, підбадьоруючі. Та ж коли Ваш герой такий впевнений, що видно з останніх рядків, то й розлад не такий вже серйозний. Певно, не стіну возвела, а тимчасову ширмочку поставила
