«Яке ж сьогодні гарне небо!
Шкода, шкода! Що час біжить,
Що залишається так мало…
О Боже! Як б хотілось жить!
Вдивлятися у ніжність хмарок,
Вдихати щастя, чути сміх
Своїх діток. Чому ж так сталось?
Ох, як же черево горить!..
Та що це? Ніби цвіркунець?
Моє дитинство в його співі,
Не замовкає. Молодець!
Тобі ж мій брате теплий вітре
За ласку ніжити мене
Й купати в пахощах, спасибі…
Ой-йо! Як ж воно болить…
Які ж ці хмарки білі, милі,
Он ця, як справжній баранець,
А та подібна на медузу…
Ух-х-х! Видно вже таки кінець…
Пробачте рідні мої й друзі,
Простіть усі, як завинив?
Не плачте мамцю і Ви тату,
А ти кохана дбай синів…
Вмирають на війні солдати.
Яке ж це небо!..», - і заснув.
Лежав вдивляючись у висі,
Душа злітала, а цвіркун
Не замовкав у своїй пісні…
