І над шляхом відходу Полтавського полку,
Просякнута щемливим материнським лементом,
Ще нависала курява прощальних слів,
Забиваючи подих надривами схлипів,
Й останній помах корогов усе ще
намагався дотягнутися
З-за обрію до материнського обличчя
і втерти сльози,
А здаленілий тупіт козацької звитяги,
Неначе птах у клітці,
Вже бився в грудях, розпросторюючи крила
нової пісні —
Куди ж, у бік якого злету спрямувати погляд,
Що потрапив в облогу небокраю і губить,
губить силу,
Ламаючи крила в безвиході хмар...
Бо ж пісня — це не оманливих втішань
картате вишивання
На чистій сорочці прощального дня,
Й не мимохідна милостиня співчуття
в простягнуту долоню розпачу,
Щоб освітити миттєвим зблиском
солодкої сльози
Гірку пітьму утрати:
Безжально розімкніть обійми ваших доньок
На скутих раменах козацької міці,
І вирвіть жало материнської любові
Із пломеніючого тіла битви —
А я тихенько вимовлю ім'я священної купілі,
Щоб омити ваші втрати
безсмертям слави України.
Очистіть русла вашої відваги —
І кров невинних жертв
Нехай стумує у жилах пмсти,
Я ж кров гвалтівника
На лезі справедливої відплати
Омию у джерелах забуття.
І лише там, в степу біля самотньої могили,
Де вітер слави сушить ваші сльози,
Відчуєте ви всі, що то воно —
козацька пісня!..
А цей солодкий напій кохання
із трутизною зради:
Ох, якби ж його —
та мимо уст...
Кохання й зрада — життя і смерть:
Яких пісень ви сподіваєтеся з уст,
Ужалених цілунком зради...
Ось вже і відлучає осінь від тепла нас — чи
Вже й назавжди ? — адже дорога до весни
Здається вже нездоланною...
Скоцюрбленими пальцями оголеного віття
Вп'ялися кістяки кущів з дитячим переляком
У материнську пелену туману, як у
туманну пелену'
Моїх пісень сирітських вплелися згадки
Очима — чи, Грицю, не твоїми? —
Що згасють невблаганно, як згасають
Все швидкоплиннішими поглядями дні
Під віями все довшими ночей —
Згасають недоспіваних моїх печелей вогники
В згасанні вітру під даленіючим кроками
сумного падолисту:
Тужлива пісня згасання життя мого
Усе гучніше відлунює в холодних сивих
скронях зимової погрози...
