|
Сьогоднішнє вечірнє небо було чудовим і вражаючим! На темному, широчезному небесному полотні мерехтіли мільйони зірок, ба – більше, їх же не злічити. Жодного разу не дораховувала й до двадцяти, бо одразу ж збивалася з ліку.
Так, вечірнє небо манить своєю красою, магнетично притягує погляди жителів сіл та невеликих міст, і аж ніяк не мегаполісів. А жаль. Ті люди втрачають чимало шансів побачити справжні дива.
Небо бодай на мить піднімає наші голови, спонукає задуматись, загадати бажання, зрештою. Знаєте, моя вам порада – кожного разу, дивлячись в небо, - не чекайте, поки впаде яка зірка, а просто загадуйте бажання. І необов’язково вам тих падінь, хоч зорепади і прекрасні. Воно неодмінно збудеться, адже ви не бачите всіх тих зірок, що прямо в цю мить несуться назустріч здійсненню чиїх бажань…
Мені чомусь здається, що це моє небо – повне сяючих зірок, повне мрій і надій, повне загаданих бажань, які вголос страшно вимовити; таємниць, відомих тільки йому і мені…
А ви знали, що існує два неба?! І я не знала донедавна. Звісно, одне – над нашими головами, ми споглядаємо його щодня і щоночі в різних барвах і кольорах. Мені завжди здавалось, що кожен бачить своє небо – з відомими тільки йому візерунками й химерами.
Інше наше небо тут – на землі. А зірки його – люди. Так-так, ви не зійшли з глузду. Все вірно прочитали. Зараз я все поясню.
Пам’ятаєте вислів Скрябіна «Люди, як кораблі»? Я ж кажу: «Люди, як зірки». Хтось – божевільний, як комета; хтось живий, мов планета; ще хтось – пустий всередині, не здатний до життя. А дехто приносить шкоду – мов ті астероїди. Хтось обпалює своїм позитивом чи негативом інших, прямісінько як Сонце. Хтось же – спалює і самознищує себе.
Вдумайтесь, порівняйте, подивіться кругом себе, загляньте всередину себе. І можливо, ви погодитесь, що я маю рацію. Люди – як зірки. Світять своєю добротою або ж виблискують своєю злістю – хто чим багатий.
А ще, у кожного свої зірки, і це не тільки улюблені сузір’я чи окремі зірки. Це, насамперед, ті люди, які у важкі моменти освічують вам шлях, показують дорогу, спонукають рухатись вперед, коли сил немає, коли очі засліплює безвихідь, а розум відказує у своїй прямій функції – розумно думати і поступати. Тоді з’являються вони – нерукотворні ліхтарі. Це вже закономірно, що вони спалахують саме тоді, коли потрібно. Головне – розгледіти їхнє світло та не втратити мить зустрічі з ними в житті.
Таких людей мало. Вони зовсім не ангели-охоронці, щоб супроводжувати нас протягом всього земного життя. Поправочка – земно-небесного життя.
Зірки з’являються тільки в певний час, для того, щоб розплющити наші очі, показати, що щось пішло не так, що ми думаємо і робимо не зовсім не те, що треба. Вони загоряються в нашому темному небі, коли ми втрачаємо внутрішню гармонію, сенс буття і всі ті складні речі, без яких наше життя ну ніяк неможливе. Вони, сказаними вголос думками, своїми розмовами чи діями показують нам очевидні речі, яких ми б у своїй темноті й сліпоті не розгледіли…
Вони потрібні нам, наші зірки.
Хтозна, може, й ми їм потрібні.
Може, й ми – зірки в чиємусь небі?!
друга половина 2015р.
ID:
656278
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.04.2016 00:55:45
© дата внесення змiн: 01.04.2016 00:59:03
автор: Марія Микуляк
Вкажіть причину вашої скарги
|
