Частина І
Життя – се рух! Григорій Сковорода
Історія, яку я вам розповім, водночас гнітюча й життєствердна. Мало хто, прокидаючись зранку, заварюючи собі філіжанку доброї чорної кави, думає про те, що завтра вже може не настати. Ви не подумайте, що я буду писати про похорони, вінки абощо, кінець цієї оповіді буде доволі неочікуваним, просто хочеться аби ви знали, що найболючіша втрата та, якої не очікуєш; пригода, яка, здається, ніколи з тобою не трапиться.
Кирила я знав з самого дитинства. Вчилися ми в одній школі, але в різних класах. Якщо пам'ять мені не зраджує, то він був у «Б», а я – «Д». Часто з Кирею ми зустрічалися в бібліотеці, але смак у нього був доволі чудернацький. Одного разу він прочитав «Маленького принца» Екзюпері, й сказав, що це повна туфта, бо в наш час рожеві мрії приводять до зубожіння (матеріального, наскільки я зрозумів). Це він набрався від батька, старого лисуватого банкіра з гачкуватим носом, але приємною оксамитовою мовою та вишуканою краваткою. О, друзі, краватки він любив понад усе. Здавалося, що за Valentino або Ferre він був готовий дозволити тітці Наталі (матері Кирила) займатися найдавнішою професією [ ;) >, або що гірше – сина, але до цього, слава Богу, не доходило.
Проте, ще частіше за бібліотеку, я зустрічав свого товариша на стадіоні. У нас тоді були спільні уроки, й ми залюбки грали клас проти класу у футбол. Часто в позанавчальний час це закінчувалося стінкою на стінку, адже судді в нас не було, а суперників «косили», як під час жнив. Моїм візаві був Кирило. Після однієї з бійок ми йшли разом додому. Доля склалася так, що його мати колись працювала в училищі, а мій батько на заводі. От і кімнати в гуртожитках їм видали в сусідніх будинках. Коли країна рад розвалилася, – чого й варто було очікувати – комуналки й гуртожитки масово були приватизовані. Так ми й стали повноправними сусідами. Майже дійшовши додому, я сказав Кирилу, що ми більше не побачимося. Я ще ніколи не бачив, аби він плакав. Напевно, немає нічого міцнішого за чоловічу дружбу, виховану під час боїв на шкільному ґанку й колективному домаганні старшокласниць. Звісно, я дещо перегнув палицю, коли сказав, що ми НІКОЛИ не побачимося. Я переїжджав до іншого кінця міста жити до бабусі, що було вмотивовано моїм вступом до ліцею. Цю новину я хотів лишити насамкінець, аби Киря порадів за мене, а тут сльози, та ще й розміром з горошину, або навіть із каштан. Розкривши правду, я отримав стусана у вухо й почимчикував додому, розмислюючи про те, що почуття гумору дано не всім. Скоро після тих подій ми перестали спілкуватися. Інтернету ще не було, а мобільний зв'язок був моїм батькам не по кишені. Настав час рухатися далі.
Частина ІІ
Падає той, хто біжить.
Той, хто повзе, не падає. Пліній Старший
Аліна зовсім недавно влаштувалася до нас на офіс менеджером. Дівчинка, скажу я вам, що треба. Від маківки до п’ят – цукерка! І зауважте, панове, що тут жодного гедонізму, виключно естетика прекрасного. Так от: виявляється, що ми з Аліною колись разом вчилися у школі. Правда кажучи, де я тільки не вчився, але була то славнозвісна школа №9, з якої не вийшло жодного філософа, політика, композитора, або хоча б жалюгідного писаки. Моя нова колега любила побалакати, тому не рідко, коли наставав ланч (професійна лексика офісних працівників), ми збиралися у невеличкій кав’ярні, одразу за центром, і обговорювали різні дрібниці. Першим заговорив Богдан зі страхової компанії «Uniqa», але його мова була не надто членороздільною, оскільки Богданчику вчора виповнилося 25 років, і його сусіди вже двічі викликали міліцію через порушення громадського спокою. Ще б пак! Хлопчина святкував ювілей, не запросивши тітку Ганю, яка бачила його «причандали» (за словами потерпілої) ще з пелюшок. От така несправедливість від молодого покоління.
Втомившись від бурмотіння напівпритомного Боді, слово перейняла Аліна: Знаєте, – запальничка усе ніяк не хотіла підпалювати край вінстона, – я сьогодні бачила такий екшн! Тут усі пороззявляли роти (хотілося швидше піти. До кінця обідньої перерви лишалося 10 хвилин). Отой бомжара, який постійно сидить босий біля маркета, сьогодні бігав на стадіоні! – й Аліна смачно затягнулася цигаркою. Слухачі меланхолійно закрутилися на стільцях (до кінця обідньої перерви лишалося 7 хвилин). Віталя, ти ж маєш його пам’ятати! Він учився з тобою в паралельному класі. – я зробив подивоване лице й, стиснувши плечима, втупився у порожнє горнятко, наче шукаючи на його дні спогад про дивного безхатченка.
Першим зірвався Коля (у нього троє дітей). Підірвавшись, він кинув на стіл десятку й, проклинаючи все на світі, похапцем побіг на роботу (до кінця обідньої перерви лишалося 3 хвилини). Фішка в тому, – продовжувала Аліна, незважаючи на загальну паніку, – що він був у новеньких найках. І вони фірмові, я вам отвічаю! (Аліна розумілася на брендах). Що за мудак їх йому подарував? Тут у когось заграв будильник, і два інших незнайомці – як виявилося, ні Аліна, ні Богдан їх не знали – встали з-за столика й пішли в напрямку залізничного вокзалу. Протерши чоло вологою серветкою (мені теж ставало зле), я встав і, підморгнувши Аліні (як-не-як третій розмір робив свою магнетичну справу), вирушив до свого офісу.
Зайнявши робоче місце, перевіривши електронку, пригадалося, як колись, ще будучи студентом гуманітарного університету, я зустрів свого класного керівника - Марію Іванівну. Вона вже була на пенсії, але виглядала доволі бадьоро. Її секрет полягав у щоденних прогулянках із Бусликом, малим капосним тер’єром. Саме тоді – теж по секрету – вона розповіла мені про мого старого дружбана Кирила. Життя його склалося достобіса невдало. Спочатку був неймовірний злет: кинувши займатися дурницями (ходити до бібліотеки), Киря присвятив своє життя спорту, а саме легкій атлетиці. Хлопчина добігався до золотої медалі на юніорському чемпіонаті Європи. Потім, як-то буває, настало круте падіння: страшна травма коліна підкосила юнака. На той час Наталі Павлівни вже не було, а батько кинув сина на призволяще (повіявся з якоюсь хвойдою до Китаю). Життя розставило пріоритети по своїх місцях. Скрушно похитавши головою, я подякував Марії Іванівні за науку й пішов своєю дорогою.
Тихенько увімкнувши «Ticket to the moon», я дістав з кишені два чеки – і покрутивши один з них довше, ніж варто було, кинув до смітника (інший лишив на потім). Що ж, як кажуть китайці, велика дорога починається з маленького кроку, і той крок я колись робив разом зі своїм незамінним друзякою Кирею. І цього не можна забувати!
01.09.2015,
ID:
603780
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.09.2015 22:09:33
© дата внесення змiн: 03.09.2015 23:29:53
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|
