на поверхні калічних долей, десь снує і моє життя.
я пливу серед людських болей і не виберусь допуття
вже ніколи. чи й не хочу? може, місце моє отут.
закриваю зелені очі, щоб не бачити свій маршрут.
оцей день мене знов лякає і закінчиться він нічим,
все нутро моє щось шукає, не знаходить і знов кричить.
я мудріша стаю, ймовірно, але сутність у тім яка?
якщо знову я добровільно перед світом стою сліпа.
люди.. люди біжать даремно, бо не знають, що треба їм.
і ніхто ж і не знає певно, коли їх занесе у вир,
коли їх занесе за простір і навчить бачити в пітьмі.
тільки спогади роблять постріл..все забудеться.
так? чи ні?
все забудеться. тільки знову ми несемся на ешафот,
губим справжню свою основу серед бруду, дрібниць, марнот .
може, якось впадуть кайдани і ми підемо разом вбрід,
може, в серці моїм розтане віковічний холодний лід.
доля тихо міняє лиця, посипаючи будні пилом,
десь між ребер пригрілась птиця, виступають тихенько крила..
говорити б щось. інстиктивно, та слова всі мої німі.
все забудеться. все забудеться. все забудеться.
так? чи ні?
Занесло Вас на такі глибини... Ви молода, вродлива, виборюйте своє місце під сонцем. Головне при цьому - не робити людям зла. Вірш мені сподобався. Хай Вам щастить!
Adelaide відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Зворушливий твір 
