як довго ми належимо одне одному
так нерозривно, як чорні, обвуглені метелики тіней довкола пашіючої квітки багаття
у безупинній геометрії танцю - хаотично накреслених кіл і хвиль тріпотливих крилець,
як довго діє цей механізм вічного саксофона -
розтуленими губами притискаєшся до моїх,
і в грудях, ніби повітряна кулька, ширшає серце,
ковтнувши твій видих..
зчитую з родимок на твоїх плечах тексти майбутніх віршів -
хто видрукував на тобі чорнилом ці літери із абетки моєї тужливої мови?
торкаюсь із заплющеними очима кінчиками пальців шкіри,
немов до сторінки, витісненої шрифтом брайля,
певно, родимки - це татуювання
бога..
є ще і третє, завжди, де починаються двоє,
вже до того, як схрещуться у коридорі поміж двох пар очей блискавки,
так ніжність веде поперед себе немов на повідку музику -
тупіт маленьких ніг, дзвіночки дитячої посмішки
із флейтами напівсну-напівспокою
ув обіймах..
