Втеча від себе: лиш крок – і загибель... Маски просочують мізки. Розпач батує, мов булку, на скиби, коли говорити вже ні з ким. Стрілками крає безжальний будильник тижні в нервовім стакато. Де би і з ким не була ти, Людино, – тебе буду вічність чекати! Нащо шматуєш ти спокою брилу, плоть її рвеш, самотино? Знаєш, про що б ми тепер говорили удвох – тільки я і Людина? Знаєш, як нами впивалися б ночі? З днями в танка́х колоритних вічність би поспіль кружляли, охочі з Людиною поговорити... © Саша Обрій.
ID: 671772 Рубрика: Поезія, Філософська лірика дата надходження: 12.06.2016 14:55:39 © дата внесення змiн: 12.06.2016 14:55:39 автор: Олександр Обрій
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie