Надво́рі ранок справді безморозний
Замітає за дівчи́ною вчорашнії сліди,
Приховує від неї погляд доленосний,
Що супроводжував,не знавши сам куди.
Вона погляне у блакитні неба очі,
Такі ласкаві і водночас нечужі,
Бо,пам'ятає,провела із ними довгі ночі,
Стоявши від гіркого розставання на межі.
Як та голубка, вірно покохала,
І досі сяє в серці дорогий кришталь
До того,кому вона надію дарувала,
За що її окутав сум,на жаль.
Дарма її засуджують на вік стражденних,
"Царицею Медеєю" сьогодні друзі звуть:
Зостався у минулому дописаний щоденник,
А ранок безморозний прокладає до кохання путь.
