Цей світ.
Він є.
Мені достатньо.
Не потребую я чогось магічного.
Я не чаклунка, бо немає нічого вічного,
і нічого більш до життя придатного,
ніж людина:
без пазурів, надзвичайної швидкості...
Такого може хотіти лише дитина.
Я ж достатньо люблю цей світ
у всій його сміхоті й невічності,
невірності.
До дідька мені той політ,
якщо я можу злетіти по-справжньому думкою
чи почуттями,
чи сягнути до раю, просто обійнявши маму,
чи сидіти в очікуванні поїзда зі своєю сумкою,
вдихати запах пороху й чекати на жнива,
просто тому, що я - апріорі жива.
Я можу торкнутися рукою води -
це ж фантастично,
і вода ця також не вічна,
і всі мої особисті події -
така дурниця, хоч бери й нікуди не ходи.
Та світ - він є,
мені його достатньо,
мені не потрібен подих деревних фей.
Вони все одно не осягнуть справжніх, людських ідей.
Їм не зрозуміти, що означає своє.
Я до світу лише цього придатна,
до інших - зовсім ні.
Я виграю тільки на реальній війні.
Мені того, що є, достатньо.
