Колега, мій бувший підлеглий, в АТО –
Повоєнний синдром – звичне явище -
Дзвонить, відпустка, і питає про то,
Як живу серед буднів пожарища.
Я кажу: «Нормально. А ти? Розкажи!» -
«Також нормально – воюю.» - «Поряд хто?» -
«Всякі – юрист, історик, бувші менти –
Середній клас тут представлений рясно.»
«Ти поранений?» - «Трохи. Було таке.
Але все це для нас – звичне намисто!
Я дзвоню от чого: для вас головне –
Себе берегти, життя бо тернисте!
Адже мені важливе ваше життя –
Ваш голос почув і можна до бою!
То добре! Обнімаю! Зараз – пока!»
Гудки. Моє здивування до болю.
26.06.2015
К.
тавтологія тут якраз виправдана – тобто повторне використання того самого слова. це художній прийом, що й сам часто вдаюся до нього. уточнюю зауваження заради порозуміння. нехай буде "бувший", як вам до вподоби
Левчишин Віктор відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, пане. А мені подобається спілкування з Вами! Може і по прозі моїй пройдетесь?
Життя залишає на всіх свою печать, і всім потрібен хоч один дзвінок. Не будьмо скупими: дзвонімо, пишімо, не минаймо, заходьмо на вогник страждущої душі.
Левчишин Віктор відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це правда, але тільки з роками починаєш це розуміти....
