1.
Затанцюєм фокстрот на слизькому базальті провулку,
в досвітковому мреві сподівань, сповідань і жалів,
місто тішитись буде і таємно ключі від притулку
нам підкине, порушивши розклад подій і дощів.
Ми дістанемось стриху , найвищої з всіх, кам’яниці,
нагодуємо риб, плазунів і тутешніх птахів ,
поскладаєм минуле у стоси , а всі таємниці
срібним місячним пилом притрусим з дахів.
2.
… десь там роза вітрів розквіта в кам’янім середмісті,
і гармидер щоденний поглинає неоновий світ,
так ніхто й не допетрав , де то є танцювальне місце...
не судилось сягнути, хто заграв у провулку свінг.
Ніц, немає нічого, туман у провулку зависнув,
дріботить підвіконням надокучливий гострий дощ,
більш ніяких мелодій , (на горі певно рак не свиснув),
і роз’юшений вітер п’є дощівку з бруківки площ.
Неймовірна краса - і вірш, і зміст, і мова твору 
