Вона всміхалася, як звикло,
Вона любить всміхатися.
Дивилася на його мужнє чоло, поважну статуру.
Рахувала кількість зморшок на його чолі.
А він взагалі її не бачив,
Ніби вона прозоре скло,
Ніби вона не стояла перед ним,
Не хапала з його уст слово,
Не клала його до рота,
Щоби пережувати й кинути до шлунка
для перетравлення.
Коли ж тінь від його погляду часом і ковзала по її обличчі,
То від неї йшов такий холод,
Що чути було,
Як серце у її грудях покривається льодом,
Потріскуючи при цьому.
Тоді вона поспішно ховала усміх
У кишеню своїх поношених джинсів
І ставала такою,
як біла тополя в пізньоосінню пору,
Коли на ній нема вже ні листочка
І снігу ще нема.
А коли він ішов, наставляючи їй свою спину,
Вона чулася бродячою кішкою,
Шкіру якої вкрили лишаї та колючки.
Трохи змінила. Щойно приїхала зі Львова.
Що ж він чорствий такий? 
