Буває, як сонце над степом зітхає, а захід жовтіє, і все золоте,
На обрії кіптява злегка гуляє,
а потім густішає, в небо сягає, темнішає, ширше росте...
Та вітер без злості розірве ліниво, розтягне прозорим серпанком той дим,
Від краю до краю завмерла над нивою
тиха покрова, сумна і мінлива, крилом золотаво-блідим.
А потім деінде, вже зовсім далеко, димить, наче маршем іде батальйон,
І що воно курить крізь тишу і спеку?
Не знає напевне ніхто, та подекуди правда дивніша за сон.
Дивись - там у полі чорніє неначе людині подібний всамітнений дуб,
Він справді кремезний, та здалеку бачиш -
він суне повільно і вперто, одначе, здіймаючи куряви клуб.
Чи трактор то їде сухою межею, чи може табун здичавілих коняк?
Ось ближче примара, і видно – над нею
кружляють лелеки, то ходить ріллею похмурий якийсь неборак.
Твердою підошвою топче стернину підбитий цвяхами важкий черевик.
Дві стрічки потерті звисають на спину,
стару безкозирку і сиву щетину несе на собі чоловік.
Чорніший від Йольської ночі чорніє на ньому суконний матроський бушлат,
Із якорем ґудзики ледь бронзовіють,
стожилаві ноги і бичача шия, і тягнеться слідом канат…
Поглянь на міцну татуйовану руку: уп’ялася в шкіру пенькова петля.
За що їй таку люту кару і муку?
«Підходь, розкажу тобі, синку, науку» - зненацька старий промовля.
«Сто років тому ось що сталось зі мною: з гармати я постріл славетний зробив,
Людиною був я тоді молодою, служив на балтфлоті.
Цією рукою пожежи вогонь запалив.
Відтоді ось тут на спокуту і кару приречений воду шукати в степах,
Від мене закляття відважує хмару,
щоб сонце пекло, щоб ні краплі нектару, і піт на чолі і щоках.
Щоб більше додати тортурів і туги – цей клятий канат на моєму плечі:
Залізним форштевнем рубає мов плугом,
здіймає пилюку над висохлим лугом, і робить заграви вночі -
То шлюпка з «Аврори» позаду гуркоче, ярмо моїй плоті, важке і дурне.
Від нього страждаю, аж висохли очі,
А кинуть не можу, бо навіть як схочу - не слухають пальці мене.
І так я сто років степами блукаю, зі мною тягар і надія моя,
Як річку знайду – то на воду спускаю,
Як стане посуха – то далі гуляю. Ну, ось ти і знаєш, хто я.
Я доказ, що злочин не буде безкарний, я приклад, що ходить, і сум, що мовчить,
Я – сила, що смерті шукає намарно,
я ранок спекотний і вечір безхмарний, я той, хто ночами не спить.
Відомо, що кривда добра не народить, хтось має долати її, а відтак
Я - лють, що у відчаї силу знаходить карати усіх, хто від правди відходить,
Я - месник, матрос Ракушняк!»
Сказавши оце, відвернувся і рушив, на мить не розтиснув страшної руки:
«Пробач мені, Боже... врятуй мою душу... покірно благаю... чи довго ще мушу?..»
А потім були матюки.
ID:
688487
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 14.09.2016 13:53:15
© дата внесення змiн: 20.07.2024 20:13:51
автор: Лісник
Вкажіть причину вашої скарги
|