На кладовищі дув сильний вітер. Він наче невидимий Форест Гамп шугав серед могил, інколи врізаючись в нас. Я щільніше закутався в піджак, чи то від холоду, чи то від похмілля, що викликало тремтіння. Ніхто не сказав ні слова за весь час. Навіть Аліна не відпустила жодного жарту. Саша стояв блідий немов стіна. З нас всіх він найгірше приховував свої емоції. Марко з нами не пішов. Та й не потрібно було. На ньому висіла відповідальність так само, як і на нас. Але мій брат не з тих, хто піддається сентиментальності. А от я…
Я вже не знаю, що зі мною діється. Я загубився, втратив орієнтир. Мене наче самотній човен носить серед бурхливого моря. Але це не найгірше. Самий апогей моєї депресії настає, коли в морі настає штиль. Тоді немає нічого. На мене давить лише пустота. І в ній немає нічого. Наче я – пуста оболонка без душі. Не знаю, я мав би злитись, мав би відчувати себе винним, але цього не було. Не було нічого. Навіть жалю. Лише пустота.
***
За три дні до.
Кроки Лілі доносились десь згори. Я понісся за нею. Дихання частило, збивалось, шви на грудях загрозливо тріщали. Ще б не вистачало, щоб вони розійшлись і я б стік кров’ю. Ні, тільки не зараз.
Як вона так швидко бігає? Ще й босоніж…
Останній поверх. Сходи на дах. Я вдарився головою об одвірок, вилаявся і виповз-викотився на дах. Встав, продовжуючи лаятись, тримаючись за голову. Ліля сповільнила біг і перейшла на ходу. Я покликав її, але вона не озирнулась. Кроки були на диво впевнені. Вона одним стрибком опинилась біля перил.
- Ліля! – я прокричав щосили.
Марно.
***
Зараз.
Вітер посилювався, ставав все дошкульнішим. Бив, карав мене, але марно. Я не збирався йти. Мої очі вивчали напис на плиті. Звичайний граніт, ніякого багатого оздоблення – проста чорна плита з фотографією середньої якості.
- Ходімо – сказав Аліні та Саші – холодно.
- Ми могли цьому завадити – глухим голосом сказав Саша.
Ми промовчали. Могли. Ще й як могли. Але не зробили нічого. Всюди нам не встигнути. Сіли в машину. Саша за кермо, бо я ще відходив від алкоголю.
- Куди тепер? – запитала Аліна.
Відповісти я не встиг. Задзвонив телефон.
***
За три дні до.
- Не роби цього! – прокричав я.
Ліля зупинилась. Вона була за один крок до краю. Ще крок і все. Ліля пролетить недовго. Життя не пронесеться в неї перед очима – просто не встигне. З такої висоти їй не вижити. Треба було цьому завадити.
- Тікай, Макс! – прокричала вона.
- Ні – я обережно йшов до неї – не цього разу.
- Ти ж збирався залишити мене – по її лиці котились сльози.
Я промовчав. Що я міг їй сказати? Марко пригляне за тобою? Нісенітниця. А може правда? Я не знав.
- Ти не залишаєш мені вибору – я підійшов ближче.
Ліля не ворухнулась. Страх впасти поволі брав її в свою владу. Добре, це дасть мені кілька дорогоцінних хвилин. Для чого? Що я збирався робити? Те, що завжди – свою роботу.
Я став на дах так само, як вона. Скопіював її поставу, порухи руками, зігнутість ніг, сутулість плечей. З диханням не вийшло (Ліля менша – дихає частіше. Якби я так робив, виглядало б ніби я астматик), але я віддзеркалив її наскільки зміг. Це завжди допомагає знайти з людиною контакт, а це було потрібне як ніколи. Дув пронизливий вітер, що так і хотів скинути нас з нею вниз.
- Я стрибну з тобою, якщо що – щоб вона мені повірила я заніс одну ногу над прірвою.
Це не могло не подіяти, якщо врахувати ще, що моя витівка мало не коштувала мені кількох секунд вільного падіння.
- Ти зовсім здурів, Макс – Ліля намагалась перекричати порив вітру.
- Ти не перша це говориш – крикнув у відповідь.
Це подіяло. Ліля вилетіла на дах з розпачу. Вона не могла собі дозволити потягнути в могилу ще когось. О ні, тільки не вона. Стояли б замість неї Карина чи Наталя такий фокус би не пройшов. Може вони б ще й допомогли б мені впасти. Потім би жаліли, але що мені до того, розмазаному по землі?
- Так що? – нога все ще бовталась над прірвою – стрибаємо? Чи спершу поговоримо прямо тут? А краще б спуститись з перил і відійти на кілька кроків?
Ліля вагалась з відповіддю. Спливали віки доки я от так стояв похитуючись та балансуючи на краю.
- Для чого? Я ж приречена. Твій брат сказав…
Подумки я вже вкотре прокляв свого брата. І це лише за сьогодні.
- Це його думка. Я вважаю інакше.
- Чому ти думаєш, що ти правий?
Мене переповнювало роздратування. Тому що інакше ми обоє впадемо вниз, і тільки ти добровільно. Але говорити цього я не став. Не можна. Лице має бути спокійним, не час дозволяти емоціям брати верх.
- Тому що до цього часу в мене виходило відвертати майбутню катастрофу.
- До цього часу – Ліля зробила крок вперед.
Її тіло почало стрімко нахилятись вниз. Може я щось і закричав: не пам’ятаю. Згадується лише те, що я стрімголов кинувся за нею, але тримаючи одну ногу в висі це було не так легко зробити Я впав за перила.
Але встиг.
- Макс! – закричала Ліля.
Я все ж встиг схопити її за волосся і відкинути назад. Вона тепер лежала на даху. Побита, брудна в синяках, але жива. Вона не кричала, лише її неспокійне дихання дало зрозуміти, що все (відносно) добре. Шок, що охопив її, як тільки вона зробила крок вперед не дав їй піднятись. Хоча звідки мені знати? Я ж то повис на краю тримаючись руками за перила.
- Тримайся, я зараз! – нарешті до Лілі дійшло, що на даху з нас двох лишилась лише вона
Шкіра на пальцях здерлась, долоні нещадно пекло. Але це краще ніж летіти вниз.
- Ні-ні, лежи не вставай – простогнав її – мені й тут добре.
Ліля жарт не оцінила. Її руки схопили мої вище ліктя, щоб я випадково не зірвався.
- Ти тримай головне!
- Я тримаю.
- Тримай!
- Тримаю!
Не знаю як, але підтягнувся я без особливих зусиль. Страх не міг більше володіти мною. Тіло саме все робило, так мені не хотілось падати. Я безсило скотився з перил на дах і впав поряд з нею.
- Ти божевільний ідіот – вона тяжко дихала – прибацаний якийсь.
Я хіба старий ідіот. Застарий для такого. І занадто стомлений для такого. Від цього мене пробило на сміх. Давно я так істерично не реготав. Щоб зрозуміти, що я застарий, мені довелось мало не з даху стрибнути.
Я ще довго сміявся. Перестав лише тоді, коли стало тяжко дихати і рана на грудях почала боліти. Ліля інколи приєднувалась до мене і ми періодично сміялись разом. Хоча швидше істерично реготали.
ID:
689953
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.09.2016 03:15:26
© дата внесення змiн: 21.09.2016 03:15:26
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
