(присвячення К.А.)
Не зітхає і не квилить осінь за вікном -
Їй все рівно, що не тішить сонечко теплом.
Збайдужіла, зачерствіла - зникло почуття,
Шепотіла стиха вітру про сумне життя...
Це ж для нього одягала листя пломінке,
Проливним дощем змивала все брудне й гидке,
Накривала стіл дарами, щедро й залюбки -
Непомітно пролетіли молоді роки…
Що робити, ще не знала і куди піти,
Розуміла, кілька кроків - і прихід зими,
Зачекати і терпіти, чи порвати враз,
Де знайти в сум’ятті рішень свій дороговказ?
Може краще не чекати знову на тепло -
Відцвіла весна - кохання, ніби й не було...
Може ліпше усміхнутись, полетіти ввись,
І радіти сонцю, небу щиро, як колись…
Політати понад світом, ніби вільний птах,
І залишити в польоті смуток, біль і страх…
Буде ще цвісти розмаєм зранена душа,
І засяє сонцем радість на палких вустах!
Я дуже на це сподіваюся, тому що зараз вирішується доля моєї близької людини, а не моя. Якби ця історія стосувалася мене, я б її давно закінчила одним "розмахом пера"...
Сталася біда у моєї рідної і дуже близької людини. Я багато днів утішала її словами, як тільки могла. А сьогодні вранці відчула, що я хочу написати вірш, подумала, що може поетичне слово - більш цілюще і здійсниться ДИВО!
