Ось ми з тобою постаріли, дядьку Петре.
Стрілки годинника зламано. Так буває.
Ліків отруту випито. Вечір терпне.
Втомлено сунуть в депо посірілі трамваї.
Падає осінь в долоні, дозріла і тиха,
Пам’ять згасає під звуки дощу монотонні.
Старість як благо і старість надходить, як лихо -
Якщо несила вже чути дзвінки телефонні.
Наша історія – тягнеться вже неохоче.
Скніє у шафі минуле, притрушене пилом.
Зношених сотня сорочок і серце жіноче,
Що навесні, як ту склянку, спроквола розбили.
Наче паломники, що залишають вітчизну,
Здалеку чуємо звуки акордів безладні.
Звані на учту, встигаємо ледве на тризну,
І залишаєм на згадку свій подих останній.
