|
СОНЦЕВОЛОСКА
Ця історія сталася в одному невеликому королівстві Чорному. Всі його мешканці мали темний колір шкіри, вони навіть не могли собі уявити, що люди можуть бути білошкірими. Єдине, що було світлим у королівстві – це сонце, що безжально палило їхню шкіру і тому вони весь час ховали свої безпомічні тіла під довгим, тісним, чорним одягом. Люди могли прикрашати свій одяг червоним і білим кольором, та це мали бути якісь невеличкі узори, орнаменти. Мешканцям подобалося, що їх одяг як і шкіра були чорними, це була вершина смаку. Та нажаль чорний колір був і кольором їхніх душ, саме тому сонце і палило жителів Чорного королівства. Вони жили заздрістю, злом, пліткарством, підступністю і іншого життя вони не знали. Навіть дерева, трава, будинки – все було сірого і чорного кольору, як і думки.
Та одного світлого, погожого дня у королівстві сталося диво – у короля та королеви народилася донька – світловолоса дівчинка з молочною шкірою. Для всього королівства це була надзвичайна подія, яку ніхто не міг збагнути, адже вважалося, що на світі можуть бути тільки чорні люди, які живуть у королівстві Чорному, яке на всьому світі одне, а за його межами безкінечні сніги серед яких немає життя. Дівчинку назвали Сонцеволоксою, бо сяйво від її волосся розливалося по всіх палатах і всі його боялися. Щойно народилася дівчина, біля палацу з’явилося якесь неймовірне чудовисько – це був молодий, але потворний хлопець. Все його тіло було вкрите шерстю, лице спотворене і це дуже лякало мешканців королівства. Вони обходили його якнайдалі, боялися наближатися до чудовиська, бо його оточувала якась невідома аура, якийсь невеличкий світ в якому було все яскраве, кольорове. Він грав на чарівному музичному інструменті від якого маленька Біловолоска переставала плакати, і тому його не проганяли, хоч і дуже боялися цього невідомого звіра. Коли принцеса підросла, вона почала спостерігати з вікна своєї кімнати за чудовиськом, яке так гарно грало на чарівному інструменті, що навіть його потворність здавалася їй красивою. Вона спостерігала за тим, як він розмовляв з птахами, як рятував комаху, що потрапила в воду струмочка, що протікав поруч з палацом, як мінялися кольори навколо нього. Вона не знала, що то за кольори, але вони були такі теплі, яскраві, що їй хотілося втекти зі свого темного палацу і опинитися поруч з її невідомим другом, у його чудовому, кольоровому світі. Вона кидала йому через вікно чорні квіти, а вони в його руках оберталися в щось дивовижне, різнобарвне. Сонцеволосці заборонялося наближатися до чудовиська і тому вона спостерігала за ним здалеку, прогулюючись по парку. Вони обмінювалися посмішками, і, здавалося, що в цей момент кольоровий світ потвори і сяйво, що йшло від принцеси зустрічалися і створювали велику кулю, яка піднімалася до сонця і там лопалась, розсипаючи на землю живильні іскринки, від яких звичайним мешканцям ставало ще спекотніше. Так тривало аж до дня, коли принцесі виповнилося вісімнадцять років. В цей день було влаштовано велике свято і король пообіцяв доньці виповнити одне її бажання. А бажання було таке. Коли на день народження принцеси зібралися майже всі мешканці королівства, то Сонцеволоска забажала перевдягти гостей. У її власній вбиральні було влаштовано примірочну кімнату, де гості могли вибрати собі одяг. Це був незвичайний одяг. Принцеса зібрала дуже багато різних суконь та костюмів, які носили в її королівстві, тобто чорні довгі з закритими рукавами та горловинами, і посипала їх тими іскринками, які збирала після зустрічі з чудовиськом. Весь одяг став яскравих кольорів: рожевий, червоний, оранжевий, жовтий, зелений, голубий, синій, фіолетовий. Хоч Сонцеволоска і не знала як називаються ці кольори, але вони були їй до душі, такі ж світлі як і її думки. Весь одяг був легкий наче пух, він розвівався від найменшого подиху вітру. Сама принцеса одягла блідо-рожеву сукню, на якій було безліч пришитих квітів. Рукава, наче крила птаха, носилися слідом за дівчиною, коли вона бігала у захваті по палацу. Вона нарешті могла вільно дихати, вільно думати, вільно мріяти. Але мешканцям королівства не дуже хотілося міняти свій чорний важкий звичний одяг на щось невідоме, яке відкриє їхні тіла для пекучого сонця. Гості збунтувалися! Вони захопили палац і самого короля і вимагали від нього припинити це безглуздя, адже він батько, король і має спинити свою доньку, інакше народ покарає його сім’ю. Король дуже любив свою недолугу доньку, але розумів, що народ не жартує. Його батьківське серце розривалося навпіл. Він розумів, що народ збунтувався не тільки через ці яскраві сукні, а через те, що Сонцеволосці виповнилося вісімнадцять років і вона може керувати країною. Сина в короля не було і єдина спадкоємиця – принцеса. Все життя короля мучила ця думка, він не знав як поставиться до цього народ, і все надіявся на краще, але сьогодні всі його надії пішли від нього. Король не знав що відповісти народові, як діяти. Аж ось донісся крик в палаці:
- Біловолоска втекла з чудовиськом, вони біжать до головних воріт королівства, а за ними стелиться якийсь невідомий пекучий, яскравий слід.
Так один зі слуг повідомив про втечу принцеси. Батько був у розпачі, адже вийшовши за ворота королівства ніхто вже не повертався назад. За воротами лежали безкінечні сніги, ступивши на які чорні люди відразу ставали білими. Всі жителі королівства боялися цього, бо знали, що за межами королівства немає життя, а тільки холодні гори снігу. Саме туди й хотіли вигнати Сонцеволоску, бо їй не місце серед чорних, вона псує своїми примхами все їхнє життя. За дівчиною та потворним хлопцем помчало навздогін ціле військо на чолі з королем. Тільки військо бажало вигнання принцеси, а батько…?
Біля великих воріт королівства чатував велетень Циклоп. Він не відходив від воріт і ніколи не бачив принцеси, а тільки чув від людей про її потворну красу. Зараз йому випала можливість її побачити, але вона засліпила його велетенське око своїм сяйвом волосся. Доки він прикривався долонями, втікачі змогли на якихось невідомих крилах перелетіти через величезний паркан, за яким лежали непрохідні сніги. Гонитва припинилася. Паркан на якийсь час став прозорим і всі злякалися, що він зовсім зникне і сніги насунуться на королівство. Люди гнали принцесу від себе, кричали, щоб вона йшла геть, сміялися від щастя, що вона більше ніколи не повернеться. І тільки по очах короля текла гаряча сльоза, коли він поглядом проводжав доньку. Сонцеволоска відчула смуток батька, зупинилася і обернулася:
- Тату, я знаю, що в цьому королівстві мене насправді любив тільки ти і хотів для мене тільки найкращого. Тож не хвилюйся, мені тут буде справді краще, я відчуваю, що тут є життя. Я не сама, зі мною людина, яку ви всі ненавиділи та яка любила мене. Я не можу більше залишатися у вашому Чорному королівстві. В ньому пекуче сонце, та душі людей холодні наче лід, вони не знають добра: співчуття, турботи, любові, допомоги - вони вміють тільки зраджувати, ненавидіти, лютувати, бути байдужими до чужого горя. Тату, я ступаю на сніг, а він теплий, ця срібляста метелиця хоч і вітряна та вона справжня, не лицемірна. Вона навчить мене ще більше любити, цінити те що в мене є справжнє, а це – відкрите серце, щира душа, правдиве слово і людина, яку я кохаю за те ж відкрите серце, щиру душу і правдиве слово, а не за її зовнішню красу і улесливість. Він – моє сонце, мій дім, моє життя.
Сонцеволоска сказала ці слова і підтягнула за руку волохатого звіра, який ще стояв не в снігу, як вона, а біля самих воріт, напираючи на них, щоб вони не відчинилися під натиском Циклопа. Чудовисько опинилося в снігу, поруч з принцесою, від якої світла було більше ніж завжди, бо блиск снігу злився з блиском її волосся. І в цьому блиску сталося чудо: чудовисько обернулося на красивого молодого хлопця в розкішному одязі. Його волосся світилося як сонце. Люди по той бік воріт стали ще дужче закривати очі руками, бо потрійне сяйво (від Сонцеволоски, снігу та юнака) не давало їм можливості подивитися востаннє на цю надзвичайну пару. Принцеса не відчула подиву, бо знала цю людину такою гарною в душі, як зараз вона стала гарною зовні. З цієї хвилини для них вже не існувало світу, в якому вони жили раніше, вони вже жили іншим життям.
Юній парі довелося довго йти снігами, шукаючи собі пристанища. Їм було холодно й голодно, але доля посилала їм на шляху поміч. Спочатку вони набрели на будинок велетнів, які мило запросили їх переночувати, обігріли і нагодували, потім якісь незвичайні звірі вказували парі дорогу, а на третій день вони побачили вдалині щось зелене, то був ліс, як дізналася від свого супутника Сонцеволоска. Вона дізналася від нього дуже багато цікавого і раніше їй невідомого. Наприклад, що існує таке чудо, як веселка, яка має сім кольорів, що є на землі й добрі люди, а не лише лихі, що його звати Сонцедар і що його зачарувала підла чаклунка і перенесла в Чорне королівство, щоб він ніколи не зміг побачити свою родину. Жив Сонцедар у вічнозеленій різнокольоровій країні Веселковій, в яку вони щойно прийшли і яка тепер буде їхнім домом, в якому буде жити любов, віра, надія, радість, добро.
ID:
698391
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 03.11.2016 18:18:51
© дата внесення змiн: 03.11.2016 19:24:31
автор: Лана Мащенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
