Іще тоді, коли сіяло сонце
Іще тоді, коли ішли дощі,
Коли проміння стукало в віконце,
Коли був спокій й радість на душі
Розквітла квітка серед поля,
Вона пишалась і цвіла,
Не знала труднощів у долі -
Таким було її життя.
Та раптом хмари посивіли,
Принісше горе і біду,
В похмурім небі загриміло
Й з'явились крапельки дощу.
Навкруг усі порозбігались,
Спішили, бігли, хто куди.
Багато хто у лузі залишались -
Надію втратили вони.
Уранці стихло небо,
Спокійніше стало,
Та цього не треба,
Бо всі повмирали.
Лиш на тім роздоллі
Квітка залишилась
І ніщо у полі
Більш не шепотілось.
Затужила, бідна,
До землі схилилась.
Гарна і тендітна,
Хоч вона прекрасна,
Мила і привітна,
Та вона нещасна.
Бігло двоє друзів
В полі щоб пограти
Зразу захотіли квіточку зірвати.
" - Ой не забирайте ви мене, хлоп'ята,
Бо у вашій вазі швидко я пропаду!"
Зжалились хлоп'ята і не стали рвати
І взялися разом квітку доглядати.
Й проросли навколо запашнії трави
І з пори отої горя вже не знали.
