Десь далеко в засніжених нетрях,
Де лиш вітер один співбесідник,
Він писав незнайомки портрети:
Розкрил брів, у мигдальності східній -
Трохи зверхній, впечалений погляд
У глибинах тамує спокусу
Та якусь нерозкриту тривогу,
Чи то мрію від крихкості куцу.
Пензель ковзав, умащував риси,
Легко пестив у доторках губи.
Щоб ламали колись літописці
Об горіхову загадку зуби.
Шепотітимуть в подиві: «Хто ти?..»
Посміхнеться їм - часу супроти.
Гарний вiрш, Оксано. Дiйсно, досить оригiнальний, загадковий вигляд у цiеi героiнi з картини художника Iвана Крамського. Це у ваш вийшов такий вiрш з елементами фiзиогномiки, коли по рисам обличчя, по мiмiцi намагаються визначити психiчнi якостi людини, ii внутрiшнiй стан.
Тiльки от якось слово "спiврозмовник" набагато частiше вживають, нiж "спiвбесiдник". А також у словi "загадку" - в украiнськiй мовi набагато частiше наголос на першому складi ставлять. Може вам, аби наголос не змiнювався, додати у цей рядок ще слово "цю" - "Об цю загадку горiхову зуби".
Зачиталась і згадала,що колись теж про неї писала,але так і не знайшла.Та шукаючи відповідь для тебе набрела на зовсім інший вірш,щоб прочитати і виправити його...
Дякую,тобі,Ксюш.