Буває, спогади,
як річка,
коли вдихнеш знайомий запах,
затоплять з головою,
і навічно
в тобі тягар цей, він з тобою,
і випадковий аромат,
чи пісня,
страва
(наприклад, мамин улюблений салат)
розкриють світ
заново,
і стануть фарби
іншими,
перемалюють
наново
твоє сприйняття
на гірше,
бо вже в очах не те, що зараз в світі,
а вчорашній, ледь помітний морський бриз.
Здавалося, що це було закрите?
Здавалося, що можеш володіти
своїм ти мозком?
Мізерія!
Спогади - це істерія,
і ніби все життя - секунда,
таке мізерне, аж нема про що згадати,
та спогади, не щоб їх
розповідати,
а для того,
щоб теплим вечором,
або холодним ранком,
або ще так далеко до світанку,
на зорі
згадати щось буденне,
особливе
лиш тобі.
Гарно написали!!! 
