|
Ой, здається, що я знову пропустила. Ниточка, на котрій була прив'язана зірка, що догоріла - впала в Всесвіт.
Еннадцять еньйонів років моя душа стояла в черзі, щоб потрапити на планету Любов. Енносто років прожила там і набралася досвіду. Тільки... Коли знову у Всесвіт - нічого не пам'ятаєш.
Тепер я сиділа на лавочці в небі і чекала черги, щоб жити на планеті Земля. Це треба було набрати ельйон обіймів Ангелів.
Та це ще не все. Треба було підписати договір, що ти в змозі все забути.
Як?! Ну чому так?!
Я ж стільки всього знала. Таких простих речей, що в них перестає вірити земна людина. Я знала навіть те, що моя віра зможе мене навчити літати! І не тільки в снах!
-Ти готова? - старий Янгол тримав в долоньці крапельки дощу.
-А це для чого?
-На всяк випадок. Щоб загорнути душу. Щоб вона не була пошкоджена, коли опуститься на землю.
Душа була загорнута в сім краплинок. Де вона опиниться? Цього я не могла знати.
І ось я на Землі. Те, що там у Всесвіті менше, ніж еньйонна часточка миті - тут розкладено в смішні хвилини, дні, місяці, роки.
Там, із Всесвіту я завжди дивилась на дитину, що торкається метелика, хлюпається в річці і морі. Я хотіла заздрити. Тільки там, у Всесвіті, я завжди була щасливою. Настільки, що забула, що можна бути і нещасливою.Вірніше, там не дозволялось навіть сумувати.
Тому моя душа так хотіла на планету Земля. Де ходили справжні люди, танцювали від щастя і проливали сльози від болю.
Справжні сльози я ніколи не пробувала у Всесвіті. А тут, на планеті Земля, їх було багато.
Я забула, що предмети - це крихта, якої немає. Предметів може не існувати. Це невидимі крихти поділені на пустку. Що ж тоді існує?
Я ж забула все. Там, у Всесвіті замість піску - перлини. Тільки трохи менші. Діаманти замість каміння. І нікому і в голову не прийшло, що це коштовність.
Все, що дуже важливо - це думки. Такі смішні космічні Янголята, що літають у Всесвіт і там з ним підписують договір.
Потім приносять спочатку ідеї і шукають шляхи, щоб все зробити.
Там видно, що можна все за мить. Та тут! Цілі місяці і роки! І стільки зачинених дверей! І стільки стін!
Там, у Всесвіті я завжди знала, що все можливо. Якщо я вмію про це мріяти - я зможу цього досягти! Шляхом вибору, перешкод, буду підніматися по хиткій драбині, щоб повертатись знов в те саме місце. І щоб знов починати спочатку. Бо це шлях. Тільки тоді ти живеш.
Прилітав Янгол. Котрого я вмовила залишити трішки знань для душі. Йому не влетіло. Бо ніхто не догадався, що можна до такого додуматись.
-Ти живеш тут так довго. Якщо дивитись, що це Земля. Ти пробувала каву, шоколад, посмішку, сльози, обійми. Ніби все, про що мріяла, - Янгол дуже смішно виглядав. Сів на самий край даху будинку і намахався мене штовхати.
-Я не спробувала кохання... А це було умовою. Хіба ти забув?
-А... Що було перед цим? - він показував рукою кудись вниз.
-Воно ж було несправжнім. Як пояснити? Ти не зрозумієш. Ну... Як спробувати шоколад у філіжанці. А тобі подають... Нічого... Якось так.
-Ти геть заплутала мене. Що ж. На сьогодні досить, - він залишив пірїнку і хотів йти.
-А поцілунок?
І тут на мить забув, що він Янгол. І впав на Землю.
-Ось тобі й маєш...
Я дивилась, як він намагався підняти мені настрій. Ніби зовсім не вміє літати.
-Давай, біжи в будинок. Холодно вже...
Так дивно. Я навчила його відчувати холод.Ой,а де ж поцілунок?..
Я загорнула душу у посмішку. І відчинила двері кімнати.
А на вулиці ніч з обгорткою справжнього березня.
ID:
719310
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.02.2017 13:52:42
© дата внесення змiн: 20.02.2017 15:22:35
автор: Відочка Вансель
Вкажіть причину вашої скарги
|
Душевне Ти, дівча 
