Переді мною – гроза всіх праведних,
той, що літає на крилах невідь-чого,
а я стою, глипаю,
доки ніч переплавиться в ранок,
доки на мене подадуть у розшук,
коли в мене самої питатимуть, чи не бачила тієї дівчини,
бо коли я тут, біля нього – не впізнати, що то є я.
Переді мною – примара з очима суворої реальності.
Крок назустріч – і ось я вже сама втратила гравітацію,
і губи твої на дотик та смак – кора вовчого лика,
ягоди перестиглого терну,
і кожне стискання пальців відзивається там,
куди ще нікого не пускала,
не пущу й тебе,
бо ніч переплавляється в ранок,
а після сходу сонця примари розчиняються
в чашці зеленого чаю…
Нищителю мого спокою,
монстре з очима героїв теплих історій,
я прийду до тебе за десять років,
коли від твоєї усмішки повіє холодом.
коли відкотяться в небуття помаранчі,
коли одну маріонетку поставлять замість іншої,
коли ми обоє дякуватимемо Богові, що не нас –
отоді… тоді… тоді можливо, що все можливо.
Не нарікай, що ти в мене не перший.
Не випитуй, як я могла і хто в цьому винен.
Кожне стискання пальців відзиватиметься там,
де щойно зів’яли лотоси
від твого «сорі, ти до мого рівня не дотягуєш».
Але я вже нічого не зможу вдіяти.
Ранок розгоряється днем.
Примара перетворюється на тебе справжнього,
Якого зовсім-зовсім не хочеться.
Принеси мені цю ніч за десять років.
Я ще раз спробую позбутися гравітації.