|
«Слухай, а чому ти з Донецька, а не…?»
Я ненормальний? У мене традиційна орієнтація. Я маю український паспорт. Я не схиблений на чомусь такому, що не налазить на голову і може здивувати навіть тих, кого вже нічим не здивуєш. А таки дивую. «Ти так розмовляєш українською, наче…»
Наче хто? У мене львівська ґвара? Може домішки гуцульської-лемківської-бойківської. Ні? Що не так? Ага! «Вони там всі тупі». Так? Ми ТАМ не розуміємо і навіть не здатні… У нас щелепи судомить від «нєпарускі». Які ж ми хворі! У попередньому реченні я маю на увазі нас, як націю. Що дивного, коли збираються українці з Києва, українці з Донецька, українці з Карпат, українці з Криму і розмовляють рідною українською мовою, не помічаючи в цьому нічого, геть нічого, чим би дивувався світ? Може баден-баденський німець запитає баварського, вловивши особливості акценту: «Як цього року пивний фест у Мюнхені?». Напевно його не здивує навіть турок, що говоритиме з ним ламаною німецькою, або африканець, повірте, не здивує. У них там – нормальне явище, непомітне для преси, телебачення й інших засобів масового психозу: людина розмовляє німецькою, бо вона мешкає, працює, має виборче право у Німеччині.
У нас – ні. «А я думав, ти звідкись із західних областей!» Східняк я, схід-няк. Єдина моя відмінність від більшості вимушених переселенців – я не хочу повертатись додому за жодних умов. Інша особливість, від загалу, – мене дратує, коли ми самі себе принижуємо, розвісивши заготовлені і запропоновані кимось (марсіанами, напевно) ярлики: східняк, волиняка, бандера… Ми-то різні і навіть зовнішність іноді викриває регіон, звідки походимо, але чому я мушу відповідати всім ознакам «данєцкіх»? Нам що, пороблено? От саме через своє донецьке походження я й не вірю у міфологію про нас. Ми не такі, як про нас говорять. Але й не такі, серед кого хочеться жити, бо я – виродок, що увійшов в ментальний дисонанс з дорогими моїми сусідами по місту, області, східному регіону країни.
Поїхали в древню історію! Там є задачки, складніші за мою.
Ми відправляємося до Йорданії. Щоправда, тоді держави з такою назвою не існувало, а були землі моавітські – Моав. І, як то нерідко трапляється на планеті Земля, голод змусив єврейську родину вирушити, по-наські кажучи, на постійне місце проживання до близького колись народу, що мав спільне походження від Сима, Ноєвого сина. Аврам – представник дев’ятого покоління від Сима і його племінник Лот, відповідно десяте покоління, довгий час спільно випасали свої отари, але через чисельність маржини розділилися і стали окремими народами, хоч подібними мовою, та відмінними за звичаями, яких набули протягом кількох століть. Від Аврама, перейменованого на Авраама, походять євреї (про едомлян мовчу), і з Лотових крижів – дві нації: від інцесту з молодшою донькою Лотові народжено родоначальника аммонітян, а від старшої патріарха всіх моавітян. Така, одним словом, рідня, до якої, через кліматичні обставини, долучилася Елімелехова родина: дружина на ім’я Ноомі – «приємна» українською, та двоє синів: Махлон – «хворий» та Кілйон – «слабкий». За нашої доби Елімелеха, чиє ім’я можна перекласти приблизно як «божественний цар» і його Приємну взяли би на кпини. Назвати синочків Хворим та Слабким! Навіть Тракторина і Даздрапєрма виглядають оптимістичнішими на тлі двох чахликів. Насправді, нічого дивного немає. У семітів досі існує звичай називати дітей, зважаючи на особливості, підмічені в них, чи зважаючи на обставини народження, чи в пам’ять обставин, які передували пологам. Ще й тепер ізраїльтянин кілька разів за життя може змінити власне ім’я, відбивши в ньому навіть якісь емоційні зрушення, або ключові події біографії. Цікаво також, що наші Цар і Приємна вийшли з Віфлеєму Юдиного, назва якого означає «Дім хліба», переселившись на схід, за Мертве море, де звичним явищем були і є посухи. Мала статися дійсно велика біда, більша, ніж голод, оскільки не бідними жебраками виходили вони з Дому хліба, а заможними, спроможними перечекати кілька неврожайних років. Пішли!
Написано: «прийшли, та залишились», пустили коріння на чужині. А, тим часом, голодні роки в Юдеї минулися і земля їхня, що належала їм у Домі хліба, готова була дати і хліб, і до хліба. Залишились! Незабаром помер Елімелех. Це ще не повна трагедія, а тільки чергове загострення. Але поки що Приємна мала двох синів – свою надію і подвійну опору, а більш нічого. Хворий і Слабкий взяли собі з моавітянок дівчат, Орпу та Рут – дочок іншого, хай і братнього народу. А якщо так, то, можна бути впевненими, традиції родини Елімелеха вже не надто дисонували з місцевими. І саме час показати відмінності між юдейськими і моавітськими традиціями, бо вони допоможуть нам зробити висновки наприкінці оповідання.
Єврейське ім’я Еліимелехове промовляє само за себе: він – представник від коліна Юдиного в Ізраїлі, з дитинства навчений коло ніг священиків і левітів Божому Закону, рівного якому не було у жодній з земель. В Ізраїлі не існувало шкіл у нашому розумінні. Але кожна дитина вчилася читати й писати по Торі. Весь світогляд євреїв мав би будуватись навколо Заповідей і, на відміну від далеких родичів – моавітян, вони вірили у Бога Яхве, єдиного Бога, Який визначив для них місце перебування на перехресті торгових шляхів, у центрі тодішнього цивілізованого світу, давши місію стати провідниками до Бога для народів до краю землі.
І моавітяни – уламок від спільних з Ізраїлем патріархів, який відколовся не тільки від рідні, але й від Бога, швидко асимілювавшись в середовищі махрового язичництва. Основним культом моавітян було поклоніння хананейському Молоху, божеству родючості. Чому і як семітський народ втратив зв’язок з Богом, що давав благословення їх праотцю Лоту, можна відповісти, згадавши закон наслідування: на що ми дивимось, що спостерігаємо, що читаємо, тим ми і стаємо. Це невигаданий закон, порушений Лотом, коли на пропозицію вуйка Авраама обрати собі край для мешкання, він вподобав знаменитий Содом – веселе тогочасне місто, де, вочевидь, патріархові ввижалися кращі перспективи, ніж блукання малолюдними пагорбами Палестини. А разом із язичницькими святами, фестивалями, збоченнями, які він і його доньки щодня бачили і у відриві від радісного, але спокійного, без екзальтації і крайнощів поклоніння Яхве, свідомість Лотових домочадців наповнилася солодкою отрутою гріха. З народженням Бен-Амі і Моава, Лот із доньками замешкали на протилежному березі Мертвого моря, утвореного після спалення Содому, Гоморри і двох інших, менш відомих міст. Тепер це солоне море-озеро відділяло їх від рідні – від Авраамових нащадків. Обірвався зв’язок з корінням дерева, зв’язок із Всемогутнім. На заміну в щоденне життя увійшли божества чужинців. Жорстокі, бездушні, не існуючі, але вимогливі. Серед них найжорстокіший – Молох.
Щорічні посушливі періоди виснажували душі людські. Щоби вблагати свого ідола, вони вчиняли страшні жертвоприношення. Величезна статуя Молоха мала простягнені долоні, які розігрівалися до температури, що аж метал ставав червоним. На ці долоні кидали немовлят приблизно семи-восьми днів від народження. Що за матері, які віддавали своїх дітей, знаючи, які страждання припадуть їм у немилосердних руках боввана? Це спеціальні матері. В землі моавітській, як у багатьох інших народів, існували жриці Молоха. Навесні у тих народів відбувалося свято, що передувало посушливим місяцям. Тоді кожен чоловік мав злягатися зі жрицями. В один день відбувалися невидані й нечувані нами оргії. Обов’язком кожного чоловіка… Розумієте? І через дев’ять місяців народжувалися хлопчики й дівчатка, яким не судилося прожити понад встановлений термін. Всі вони закінчували життя у ненаситних долонях головного божка.
Повертаємося до сімейства Царя і Приємної. Якимось чином вони змогли прожити серед моавітян багато років. Історія каже, що після смерті Елімелеха минуло ще десять років відтоді, як по смерті батька сини взяли собі жінок і якось там крутилися-виживали. «І повмирали вони обоє» – свідчить історичний запис. Хворий та Слабкий пішли з життя. Можна лиш здогадатися, яким було воно, сповненим виснажливої праці на сухій землі, безрадісним, настільки тяжким, що чоловікам можна позаздрити: смерть стала полегшенням. Залишилися троє вдовиць: свекруха Ноомі, та її дві невістки – Орпа та Рут. Бездітні, незаміжні, безправні. Чи безправні? Так. І майже безнадійні в цьому безправ’ї. Не було стану гіршого, ніж стан вдовиці. Я поясню. За тих часів, у тих краях велося так, що жінка сама по собі не була суб’єктом права. Її інтереси міг представляти батько, брат, чоловік, близький родич чоловічої статі. Для судді, царя, будь кого іншого жінка була ніким. Навіть в Ізраїлі за часів Ісуса так велося і ми читаємо притчу про суддю, якому жінка докучала, аж доки вблагала зглянутися на її проблему. То що ж, хіба той суддя був жорстокосердим, чи корумпованим? Ні. Він не бачив перед собою суб’єкта права, отже й не мав обов’язків перед нею. Така халепа, навіть гірша, постала перед Приємною. Маєток розорено недолею. Нікому непотрібна, вона вирішила повернутися до рідного краю і, оскільки Ноомі любила Орпу і Рут, вона виявила до них материнську мудрість, порадивши на словах: «Ідіть, верніться кожна до дому своєї матері. І нехай Господь зробить із вами милість, як ви зробили з померлими та зо мною. Нехай Господь дасть вам, - і ви знайдете відпочинок кожна в домі свого мужа!». Молоді жінки розуміли, що Ноомі йде помирати у свою землю, надаючи їм право почати життя з нуля. Діалог між свекрухою і невістками – найбільше, що дивує в усій історії. Вона благословляє Ім’ям Бога, до Якого моавітянам, в принципі, було байдуже. І що на те мали відповідати молоді жінки?
Перше, про що заговорив би я: а де був твій Бог, коли ти сиділа у своєму краї, охопленому панікою голоду? Як він може благословляти і чому має це робити нам – чужинкам? Принаймні, у землі Молоха після тривалої посухи і чисельних жертвоприношень починався період дощів. Справді, моавітяни пам’ятали, як сотні років тому нащадки Авраама, гнані голодом з обіцяної Богом землі, у кількості трохи більше сімдесяти осіб потрапили до Єгипту, але через кількасот років двомільйонною колонією переселенців повернулися до Ханаану, витіснивши корінних мешканців. Як вони розселилися по колінах і стали грізною нацією, перед якою не могли встояти навіть могутні рефаїми. Та щось там сталося, чи то з їхнім Богом, чи з якоїсь іншої причини. Справи євреїв пішли не в лад. Не зрозуміло. Моавітянам не зрозуміло, а нам причину занепаду відкрито у Слові. Читаємо про темну епоху наступне: «Того часу не було царя в Ізраїлі, – кожен робив, що здавалося правдивим в його очах!» (Книга Суддів 21:25). Така загальна характеристика, але весь період у кілька сотень літ характеризується невірністю ізраїльтян відносно обов’язку перед Богом, Який небаченими способами сформував їх у сильну націю, давши кращу землю для розповсюдження звістки про такого потужного Бога. А Ізраїль надто часто ставав ще гіршим за язичницькі народи.
Яким бачили ізраїльського Яхве Орпа і Рут? Ніхто не міг їм показати Бога справжнього. Тим не менш, найдивовижніше, що могло статися – це відповідь Рут: «Не силуй мене, щоб я покинула тебе, щоб я вернулася від тебе, бо куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я. Народ твій буде мій народ, а Бог твій – мій Бог. Де помреш ти, там помру й я, і там буду похована. Нехай Господь зробить мені так, і так нехай додасть, і тільки смерть розлучить мене з тобою» (Книга Рут 1:16,17). Ви розумієте, яким величним є героїзм моавітянки, щоби піти до чужого народу помирати разом зі свекрухою? І не Молох віднині був одним із багатьох її божків, а той Бог, Якого вона й не знала як слід, бо не мала перед очима достойного прикладу. Вочевидь, приклад все ж таки був у житті й поводженні з нею Нооми. Щось вона зрозуміла, попри те, що в її народі історію сусіднього братнього народу було спотворено. Не кожна історія завершується хеппіендом. В цій же є дещо, чого навіть сама Рут не знала, та якби їй було відкрито, чи знайшли би жінку, щасливішу від неї? Її ім’я входить до родоводу Ісуса Христа. Але саме час повернутись до своєї заплутаної історії життя.
Ось я, плід Донецької землі, витвір країни, яка довго будувала комунізм і у своєрідний спосіб нівечила генетичний код усіх націй, до яких тільки могли дотягнутись жорстокі руки молоха. Навчався у звичайній школі і українську мову чув тільки на уроках мови й літератури. І вірив, що на планеті нашій є одна головна мова і одна найгуманніша нація. І є інша мова, трошки не така, як головна. Але половина книжок у бібліотеці були видані другою мовою і ми її вчили, ще не знаючи, наскільки важливою вона стане для окремих людей, «прошитих» совковою програмою, та так надійно, здавалося, «прошитих», аби ні в одного не вкрався сумнів. Любов до книжки, – другого, третього і наступних чинників я не знаю, але любов до книжки точно змінила мій код. Українське слово стало тим білим хакером, який поступово перепрограмував нікчемний штучний інтелект радянського зразка на розум, здатний відчути свою відмінність від оточення.
По кількох роках від першого сигналу у мозку я вже відчував некомфортність серед земляків. І тоді ж сам собою народився висновок: ми – різні люди. Країна у нас спільна, але таке враження, наче походимо з різних планет. А потім, траплялося, охоплював і розпач: як же так, чи не на своїй землі я живу? Чому почуваюся емігрантом? Чому дратуюся речами, серед яких виріс? Я став самим собою і шукав подібних, бо залишатися єдиним цілим з біомасою, позбавленою самобутності, пам’яті, іноді – совісті є найбільшою ганьбою. І головною мовою відтоді стала мова мого народу – українська. Я навчився думати нею, змусив совєцькі щелепи і язик рухатися невимушено, ламаючи нав’язану програму, вважаючи таку лінію моральним обов’язком перед безвинно замученими за рідну думку. Мій народ є скрізь, де вживається наша «є» і наша «Ї», де користуються апострофом і згадують підзабуту «ґ». Я їх люблю і не проміняю на латинку, хоч декого у гарячці понесло вже аж до інтеграції через впровадження чужої абетки. Частина мого народу лиш починає вчитися говорити і я кажу: «Говоріть! Не розмовляючи, не навчитеся нічому». Ми маємо бути унікальними не тому, що вміємо розмовляти українською, а унікальністю, даною кожній людині від Бога. У нас найкращі пісні, неповторні танці, найталановитіші математики, між іншим, самобутні художники, митці, вчені, навіть прості працівники, яких, хоч іноді обдурюють, але залюбки беруть на роботу по всьому світу.
То ви ще питаєте, чому я – Донецький не такий?
05 червня 2017 року
ID:
736506
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.06.2017 01:52:16
© дата внесення змiн: 05.06.2017 01:52:16
автор: Ігор Рубцов
Вкажіть причину вашої скарги
|
