Не плач, матусю, рідненька, я повинен іти,
Захищати Вітчизну від клятих вандалів.
Знаю, спитаєш тихенько: «Ну чому саме ти?
На кого лишаєш мене, сину коханий?!».
Зрозумій, мамо, то для кожного справа свята -
Землю рідну в іродів відвоювати.
Щоб коли закінчиться війна, промчаться літа,
Було що нащадкам у спадок передати.
Ти ж бо сама мене, матусенько, навчила -
Батьківщина для мене як другая мати.
Пробач, та не втримає мене тут жодна сила,
Коли Вкраїну гуртом треба рятувати.
Благослови мене і я повернусь до тебе,
І знов заживемо так, як було до війни.
Матусенько, не плач лиш, прошу тебе, не треба…
Хто землю рідну захистить, як не її сини?
Молися, мамо, щиро за нашу Вкраїну,
За мене і за хлопців, що на передовій.
Обіцяю, разом поборемо ми руїну,
Разом принесемо мир вітчизні дорогій.
Повір матусенько, все так і буде з часом,
Ти ж, дивись, дочекайся мене і не плач.
Знай, листи писатиму додому раз за разом,
За те, що серце й душу нині рву - пробач.
Вже час мені в дорогу вирушати мамо,
Та куди б не закинула доля, ти знай -
Постійно буду поруч з тобою думками,
Я неодмінно вернуся, лише чекай….
31.10.2015
Руслана Ставнічук (с)
ID:
741623
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 12.07.2017 00:22:05
© дата внесення змiн: 04.02.2018 09:52:13
автор: Руслана Ставнічук-Остаховська
Вкажіть причину вашої скарги
|