Чекаємо осені...
Її не чекають так, як чекають весну - новий свіжий ковток життя, жіноче свято , купа тюльпанів і навіть чоловіки можуть поступитися місцем у набитій битком маршрутці . Її не чекають так, як чекають літа ( особливо школярі) - це ж море, сонце, пляж і засмаглі нерухомі тіла , як запечені кури-гриль, морозиво і гуляння до ночі. Її не чекають так, як чекають зиму - Новий рік, сотні контрабандних ялинок, шампанське і " Іронія долі", яку вже навряд побачимо по телевізору. Її чекають лише ті, кому набридла метушня, свята і хороводи, ті , для кого літо залишило лише спогади і ніяких надій, ті, хто хоче самотності і водночас тікає від неї... Я лише одна із тих, хто безмежно в неї закоханий.
Вона подібна на пусту квартиру, де ще кілька днів тому стояли меблі, висіли гардини , сміялись діти і чути було радіо... Літо виїхало, і вона лишилась пуста, як обгортка від подарунка. Тепер - голі стіни і не завішені нічим вікна. Тепер - тут, на підвіконні, сидить хтось один, він чи вона - неважливо. Цей хтось зливається із сірою стіною, він вдивляється у вікно і слухає дощ, потім обертається до дверей в надії , що зараз хтось зайде, але це був лише стукіт дощу у шибку. Покривало чи коцик повільно падає з його плечей. Він встав з підвіконня і повільно вийшов... Про нього нагадує чашка із холодним чаєм, залишена на підвіконні...
Чекаємо осені...Ні, її не чекають взагалі, вона сама вривається в наші квартири і наші душі і робить їх пустими, змушує обернутись назад і пізнати правду.