Я б світ коханням підмела
Із щастя, радості, любові
І душі людські завела
В сади квітучі, загадкові.
Я б вишивала рушники
Із миру, віри, покаяння
Вкладала б радісно нитки
Зірками в серці, на світанні.
Я б запалила всі свічки
Із воску виткала молитву
Несли б її усі річки
Де б вгамувала вічну битву.
Я б біль загнала у кошари
Із суму виткала стежки
Щоб тільки сині, сині хмари
Дощами дихали в степи.
Вдихали сміх, життя у Бозі
Та й колосили молитви
А я присяду на дорозі
Тій, де воркують голуби.
На тій дорозі, де лиш радість
На роздоріжжі, що з добра.
Де не панує людська заздрість
Де горя людського нема.
Нема ні сліз, а ні печалі
Нема ні смутку, ні образ
Там, де квітучі магістралі
Там, де любов співа для нас.
Де світ знайти- такий, казковий?
На цій знедоленій землі?
Хоча і цей такий чудовий,
Та чогось губим у імлі.
Не ціним те, що Богом дане-
Не бережемо заповіт
Живем життя у болю гнане
Мільйони наших людських літ.
Хіба що наші нащадки побідують такий світ... Ми ні! Будемо вважати це добрим пророцтвом, Лесю! 
Дуже гарно написали та, тільки... Де світ знайти- такий, казковий?
