|
(історичні штрихи до портретів легендарних українок із драми-феєрії "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД")
Хто читав драму-феєрію "Епоха В'янучих Троянд" часто запитував мене, скільки часу потратила я на написання драми. Отож, відповідаю...
Перед тим, як осилити написання драми, довелось добре проштудіювати "Історію Туреччини" Агатангела Кримського та (доступні) джерела, на які він посилався. На це пішло немало-небагато - а чотири роки.
А опісля цих студій саме написання драми тривало 3 літніх місяці на першому році декретної відпустки біля колиски малого Устинятка.
Це були зоряні миті творчого натхнення...
Закінчення якраз припало на початки довгих осінніх дощів та прощання з буйноцвіттям літа.
Щоб вам став доступним увесь історичний пласт цього дивовижно цікавого матеріалу, хочу видрукувати по частинах - портретах - свою передмову до драми. Там знайдете всі мої мотивації та сумніви, що супроводжували мій творчий пошук.
КВІТУЧІ МИТІ В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД
Тему історичної драми-феєрії "Епоха В'янучих Троянд" мені підказала помилкова думка нашої української громадськості про Роксолану як єдину українську султану Османської імперії. Засоби масової інформації - преса, радіо, телебачення - раз-по-раз підігрівали цю думку свіжими публікаціями і виступами, акцентуючи факт винятковості її долі. Диктори проголошували на всю Україну, що день святої Трійці є, одночасно, імовірним днем народження видатної Насті Лісовської, єдиної, хто у мусульманському світі з висоти царського трону представляв і втілював національно-самобутню жіночу українську породу.
Утвердження української державності, пошуки історичного підгрунтя міжнародного авторитету України, вигідно пожвавили інтерес до теми Роксолани - написане лібретто до опери, знято телевізійний багатосерійний фільм …
Начитана з дитинства про Настю Повчанську, наречену гетьмана Петра Сагайдачного, з відомого роману З.Тулуб "Людолови",знаючи про її одруження з султаном (отже, хоч і коротке, але султанування), я з недовірою сприймала повідомлення з уживанням прикметників "єдина" і "виняткова". Зрештою недовіра переросла у зацікавлення …
Зовсім не маючи бажання применшити увагу до історичної особистості Роксолани, лишень подати її в ряду з іншими малознайомими (на перший погляд!) або затіненими нею ж постатями українських жінок, що виконали в мусульманському світі кожна – свою … виняткову історичну місію, призвело до розширення кордонів моїх пошуків під умовною проблемою "Українська жінка і мусульманський світ".
… "Квітучі миті В'янучих Троянд" … Тож - почнемо з неї, з Роксолани …
РОКСОЛАНА - "ПУРПУРОВА ТРОЯНДА ВТІХИ"
Агатангел Кримський у праці "Історія Туреччини" (Київ, 1924) присвячує їй окремий розділ. "В історії Сулеймана І Пишного величнього пана могутньої османської держави XVI в., не може не притягати до себе уваги факт, важливий своїми політичними наслідками, дуже цікавий і з психологічного боку, а саме - що над тим недосяжно-високим, мудрим володарем мала нечувано величенну силу його не так вродлива, як розумна й інтриганська жінка, яку європейці XVI в. звали Роксолана, або Росса, а турки титулували "Хуррем-султан" (="Радісна султанша").
Була вона родом українська попівна, з галицького горішньо-дністрянського Поділля, а саме з невеличкого міста Рогатина, що розіклалося вліворуч ріки, на південний схід од Ільвова, і звалася по хрещеному чи не Олександра (!). Та як захопили її татари в полон і привезли до Туреччини, вона побусурменилася та й забула і свою віру, і своє христіянське ім'я; нове її ймення "Хуррем" уже геть нічим не нагадувало про її православний український рід. Тодішні європейці звали її Роксолана, держачись класичної географічної номенклатури, бо "роксоланами" прозивали вони геть усеньку людність української території; "Русь" (="Україна") у тодішній латині звалася Roxolania, кожен русин-українець - "Roxolanus", кожна русинка-українка - "Roxolana".
В гарем до Сулеймана І Пишного дісталася Роксолана ще перед тим, як він запанував на султанському престолі (1520), у 1521 р. вона вже мала від Сулеймана сина Селіма, а померла 1558 р. (=965 мус.ери), - коли султанові було понад шість десятків літ. Зовнішнім своїм виглядом не належала Роксолана до звичайного типу тих азіяцьких красунь, у яких повинні бути жагучі очі наче чорні маслини, пожадливі уста, палючі високі груди, розкішна огрядненька постать: такі жінки часто вважаються в Туреччині за ідеал жіночої гаремної краси, хоч швиденько одцвітають та й стають для чоловіків нецікавими. Про Роксолану, навпаки, казано було венеціанському послові ще 1526 р., за молодих іще її літ, що вона й не гарна: "giovanne, ma non bella"; тільки-ж, - додавали, - у неї граціозна, елеґантно-невеличка постать, "aggraziata e menuetta", - і ота її делікатна, вкраїнська, не азіяцька, врода була з таких, що в'януть не так швидко, як азіяцькі.
А що найважливіше - це була дуже розумна жінка, яка тямила і весело розважити "Пишного" султана, і дати путню пораду, і, коли їй того було треба - підшептати панові світа болючі підозріння проти тих, хто обертавсь коло неї. "Як бачиться, в ній досить розвита була характеристична прикмета її нації - інтриґанство" (з зауваги історика турецької поезії Ґібба XVI в.).
Минали літа, а Хуррем-султан не переставала держати падішаха під своєю чарівливою силою, навіть що далі - то сильніш. Вже їй минуло над 50 літ - вік для жінки дуже поважний, - коли тодішній посол венецької республіки, в 1554 році, писав про неї з Царгороду: "Для його величности-султана це така кохана дружина, що, - переказують, - відколи він її пізнав, відтоді вже не захтів знати якоїсь иншої жінки: ну, а чогось такого не робив ще ніхто з його попередників, бо в турків є звичай - міняти жінок". Про те саме свідчив і австрійський імператорський посол Бузбек того самого 1554 р. А рік перед тим попередній венецький баіло Наваджеро теж писав про Роксолану: "Його величність-султан такечки сильно кохає Роксолану, що в османській династії іще не бувало жінки, яка була б тішилася більшою повагою. Кажуть, що в неї милий, скромний вигляд, і вона дуже добре знає натуру Великого володаря". І таки справді, Хуррем-Роксолана "натуру Великого володаря" добре знала і вміла тонко ним орудувати, а що давав її словам більше віри й ваги, ніж словам досвідчених державних мужів, то тямила використовувати його для цілої низки надуманих нею гаремних та двірських злочинів.
Яничари та простий люд уважали султаншу-Хуррем за правдиву відьму-чарівницю, що заволоділа султаном через усякі любовні чари та дання. Про це згадують тодішні європейці, як от Бассано у всезбірці "Сансовіно" кінця XVI в.; австрійському дуже спостережливому послові Бузбекові 1554 р. називали двох бабів, що мали постачати для султанші передню кісточку з гієнячої морди, бо, мовляв, така кісточка - дуже добрий любовний талісман; називали навіть на ймення тую жидівку ("Trongilla venefica Judaca"), що вкупі з нею Роксолана причаровувала Сулеймана. Піддаючись її впливу (чи, як казали, чарам), Сулейман Пишний здатний бував посилати на смерть навіть таких вельмож, котрі добре прислужилися турецькій державі і мали за собою не аби-який державний досвід. Мабуть чи не на Роксоланиній душі повинна цілим тягарем лежати й смерть везіра-мецената Ібрагіма (1536).
З того Ібрагіма була дуже видатна людина й тямущий політичний діяч. Нехай собі зроду був він не більше, як простий грек (чи там албанець) матроської сім'ї, що жила в венеціанських володіннях, але виявив той матроський син натуру якнайблагороднішу й інтеліґентну - "Він людина вчена, читає філософські книжки і знає добре свій закон" - характеризував його венецький посол Пієтро Браґадіно (1526 р.). Між иншим під час свого довгого везірування (1523-1536) везір Ібрагім багацько зробив для того, щоб ізблизити Туреччину та Францію. Султан Сулейман любив був Ібрагіма як щирого приятеля, лагідно ставивсь до того, що Ібрагім удягається і їздить пишніш од самого султана, оддав за Ібрагіма заміж свою сестру (1524), мав Ібрагіма за свій "дух і серце", - а проте Ібрагім через Роксолану загинув кінець-кінцем ганебною смертю (1536): йому поставлено за провину надто приязнії зносини з франками, і його задушено чорним шовковим шнуром, так як наказав Сулейман. Треба, зрештою, зазначити, що інтриґанська закулісна роля Роксолани в цій справі не для всіх була в XVI в. фактом ясним, та й досі вся історія Ібрагімового скарання залишається справою ще доволі темною. Та будь-що-будь, а Роксоланині інтриґи маємо за найпершу причину Ібрагімової смерти.
Та хоч яка-там сила над Сулеймановою душею була в Роксолани, а дуже довго, понад 20 літ, мав Сулейман Пишний ще й иншу дружину, що формально сміла заявляти на султанову душу більше прав, ніж мала їх Роксолана. Тая дружина була гордовитая гірнячка-черкешенка, а переважала вона українку-Роксолану тим, що була не попросту гаремна жінка, а султанша, і вже породила султанові Сулейманові сина-первака, майбутнього наступника на султанському троні; звавсь він Мустафа. Батько сильно любив Мустафу, простий народ і яничари покладали на нього великі надії: і справді - був з царевича-Мустафи молодик талановитий і відважний, хоч, правда, з деякими жорстокими й своєвільними норовами. Ніколи, мабуть, не довелося Роксолані так міцно напружувати всенький свій інтриґанський хист, як тоді, коли вона нарешті наважилася зіпхнути із свого шляху оту султаншу- черкешенку, отую найпершу падішахову дружину, та й прочистити доріженьку до османського престолу своєму синові Селімові, зовсім не талановитій людині.
Черкешенка, як мати майбутнього султанового наступника, була свідома своєї законної сили. Та звичайно, що серцем вона страждала, чому падішах ніколи вже не заходить до неї, чому падішахове кохання перехилилося до нікчемної "купованої невільниці". І ото одного разу, через свою бурхливу азіяцьку заздрість, вона мало не скрутилася. - "Зраднице! Ти, якесь продане мнясо, бажаєш рівнятися зо мною!!" - накинулася вона на Роксолану та й вчепилася руками і нігтями: подряпала Роксолані вид, розкуйовдила й поскубала їй волосся, ладна була й за горло задушити. І от, коли отака пригода скоїлася, прийшов по Роксолану найстарший євнух "кизлар-ага-си", і сказав їй, що султан кличе свою дорогу Роксоланоньку до себе. Роксолана одмовила євнухові, нехай він перекаже падішахові- Сулейманові, що вона, "продане мнясо", має тепер аж надто непоказний вигляд: коли б вона зараз, така як є, з'явилася була на султанові очі, то це вийшла б недостойна образа для його величности.
Тільки ж Сулейман загадав, щоб вона негайно прийшла, а тоді, геть угніваний, він викликав до себе черкешенку на розправу. Тая, покладаючися на те, що вона ж цесаревича мати, дозволила собі балакати з володарем світу гнівливо та й через лад розпустила язика. Тоді Сулейман звелів одіслати її в Малу Азію, до її сина Мустафи, що намісникував у Магнесії. Царевич-Мустафа жив не вкупі з батьком, а на одшибі, бо в турецькому султанському побуті вже встановилася така звичка, щоб кожен дорослий султаненко жив не в столиці - Царгороді, а на провінції. До Магнесії з Царгорода треба було їхати п'ять-шість день.
Єдиною панією для дум і настроїв Сулеймана Пишного залишилася в султанових палатах Роксолана, Хуррем-султан отая. Сулейман зробив її законною султаншею, а що ніяких инших жінок, навіть підложниць, султан до свого гарему вже більше не брав (бо мав він натуру помірковану, не розпущену), то й не доводилося їй уже боятися, що може якась инша жінка, нова супротивниця, схоче одбивати султана од неї. І от честолюбива Хуррем-султан поклала дійти краю, довершити справу: добитися, щоб не Мустафі, а її рідному синові Селімові припав на спадщину османський престіл. Вкупі з нею вів задуману справу до бажаного кінця великий везір Рустем-паша (1544-1561), гордовита людина, але слухняна Хурремина креатура (за Рустем-пашею була Мигр-у-Маг, дочка Сулеймана Пишного та Роксолани), словянин-сербохорват зроду. Це був суворий, понурий людець, що й не осміхавсь ніколи. Пізніш уславилася дотепна епіграма поета Ях'ї-бея Дукаґіна (пом.1575), в якій автор прихильно догадувався, що Рустемові-паші, дасть Бог, призначать на тому світі такий куточок, де осміхатися й міняти свою звичку йому не доведеться. Сулейман Пишний щиро ввіряв на нього, на отого свого зятя, й охоче все чинив за везірськими порадами. Рустем-паша дуже допомагав Хурремі-Роксолані навівати Сулейманові недовіру проти майбутнього престолонаступника, цесаревича-Мустафи. Це була річ тим лекша, що Мустафа й справді не ховав од людей свого незадоволення, і серед народу давно вже кружляла навіть чутка, що Мустафа, коли б був міг, давно б скинув батька з трону. Навпаки, венеціанський баіло Наваджеро, ставлячись до Мустафи як до несправедливо покривдженого, запевняє в своїй доповіді (лютий 1553 р., себто перед катастрофою), що Мустафа ніколи не давав приводів батькові підозрівати його вірність. В Європі кінець-кінцем прищепилася думка, що всі обвинувачення проти царевича-Мустафи - то була тільки "falsa suspicio". Правдиві чи неправдиві були всі отакі поголоски, тільки ж Роксолані й Рустемові пощастило геть до краю напоїти Сулеймана Пишного тяжкою недовірою до сина: Мустафу переведено намісникувати з більше-менше недалекої Магнесії в значно дальшу Амасію, що туди їхати із столиці треба було тижнів 3 1/2, тим часом як до Магнесії їхалося якихсь днів п'ять-шість.
Восени 1553 р. султан Сулейман Пишний стояв табором у Малій Азії, бо з перським шахом-Тагмаспом вийшли в османів іще з минулого року всякі непорозуміння. Рустем-паша з Роксоланою вже встигли переконати Сулеймана, що царевич-Мустафа, покладаючись на яничарське прихилля та перебуваючи в потайних зносинах із шахом-Тагмаспом, готує повстання проти батька, - то тепер султан викликав царевича до себе в табір.
І тут одбулася одна з найстрашніших родинних драм. Про те, що сталося царевичеві-Мустафі, дуже докладно й драматично оповідають османські історики під 960=1553 р., як от прим. Алій-челебій XVI в., Печевій і Солакзаде XVII в. Оповідають вони доволі незалежно, вільно. Тільки ж іще незалежніші, ба навіть драматичніші - листи європейських послів з Царгороду. На першому місці треба поставити доповідь нового венеціанського баіла Доменіко Тревізано, що замінив собою Наваджера. Дуже не позбавлені інтересу й ті звістки, що написав французький тодішній посол у Венеції де-Сельв.
Царевич-Мустафа слухняно приїхав; мабуть сподівавсь полагодити свої відносини з батьком.
Він увійшов до султанського шатра, закритого для сторонніх людей, і хтів був поцілувати батька в руку. Та Сулейман гнівно не допустив Мустафу до своєї руки; натомість він подав знак - і на Мустафу накинулося скількись "німих", щоб його задушити шнурком.
"Німими", або точніш "без'язикими" (по тур. "дільсіз") звалися пажі, котрі стояли на варті коло дверей султанового покоя. Вони й поміж собою порозумівалися і од султана здобували накази не словами, а жестами, на мигах: той, хто хтів щось сказати, мовчки доторкавсь до певних частин тіла свого співрозмовника -- звідти такі пажі й звалися "без'язикими".
Царевич не дававсь їм, пручався в їхніх руках, та звичайно, що кінець-кінцем його цупко схопили, накинули таки петлю на шию та й задушили. Все це продіялося на очах у султана-батька, що грізно сам додивлявсь до тієї страшної сцени, нікуди не одходячи із шатра, чи, може, - як кажуть инші джерела (Бузбек) - одступивши за завішену перегорожу в шатрі.
Згубивши свого первака-Мустафу, Сулейман Пишний проголосив престолонаслідником собі Селіма, сина од українки Роксолани. Народові дуже жалько було Мустафи, тільки ж воскресити його було вже не можна, і за тринадцять літ після того, по батьковій смерті, турецьким султаном зробився не хто, як Селім ІІ Мест, себто "п'яний" (1566-1574), виродок алкоголік і лютий деспот.
Султанування його пішло, безперечно, на шкоду для Туреччини, головним чином на шкоду в відносинах внутрішніх, та й почасти у відносинах зовнішніх. Правда, зовнішні відносини за Селімового панування подекуди були аж блискучі: вже ж бо за Селіма ІІ Туреччина зробила собі дуже важливе територіальне надбання, одвоювавши од венеціянців острів Кіпр (1571). Тільки ж того самого року сполучений еспано-італійський флот (Пилипа ІІ Еспанського, папи та Венецької республіки) під проводом дон-Хуана Австрійського якнайтяжче розбив і розгромив турецького флота під Лепантом. Лепантський бій стався почином для політичного занепаду Туреччини, - і занепад таким побутом вперше звязується з іменням не чиїм, як Роксоланиного сина. Можна сказати, що Роксоланине злочинство супроти Мустафи лягло якнайтяжчим немезидиним прокльоном на османську державу".
До характеристики Селіма ІІ додамо дещо з дослідження Осипа Назарука та його "Роксоляни" (Львів: "Нова Зоря", 1930): "Син Сулеймана і Роксоляни, Селім ІІ царствував несповна 9 літ і помер з надмірного пиянства й уживання життя, оставивши 10 синів. По нім царствував 22 роки внук Роксоляни Мурад ІІІ (1574-1595), чоловік людський, але слабої волі, яку одідичив по батьку-алкоголіку. Бачучи се й побоюючись замішань у державі, рада улємів (учених в державних і церковних науках) постановила для забезпечення єдиновластя перевести безоглядно стару але жорстоку засаду Турків: вимордувати всіх братів султана. 18 годин опирався їй у диспуті султан Мурад ІІІ, вкінці уляг зі слезами в очах і начальникові німої сторожі подав своєю рукою 9 хусток, щоб удусила його 9 братів, що й сталося. По нім царствували дальші потомки: Магомет ІІІ (1595-1603), Ахмед І (1603-1617) і т.д. Ні оден не осягнув уже могутности Сулеймана, але сприт їх прабабки проявився ще нераз у її потомстві".
Взагалі, стосовно дітей Роксолани, перечислених поіменно відомим українським письменником Павлом Загребельним у його історичному романі про неї (Київ, "Дніпро", 1979) - маємо певний сумнів. Павло Загребельний стверджує, що їх було п'ятеро: четверо синів (Мехмед, Селім, Баязед, Джигангір) і доня Мигр-у-Маг. Маємо сумнів щодо особи Мехмеда, за версією письменника, первістка Роксолани і Сулеймана. Чом же тоді про нього мовчить "Історія Туреччини" і жодним словом не згадує Осип Назарук, адже тоді за звичаєм султанського роду саме Мехмед мав би оспорювати турецький престол з Мустафою?.. до чого ж тоді потуги Роксолани над сином Селімом і його майбутнім?.. яка нікчемна ціна тоді усій трагедії убивства Мустафи?! У "Роксолані" П.Загребельного доля Селіма ІІ нічим не прогнозується, навпаки, знаходимо репліку, що кожен з Роксоланиних синів міг вважатися ймовірним спадкоємцем трону. Далебі, історія усієї династії Османів свідчить про зворотнє. У романі вказується вікова різниця між синами Роксолани: коли Мехмедові було 9 років, Селімові було 5. Але за свідченням А.Кримського, Роксолана народила Селіма у 1521 р., Сулейман І Пишний запанував на султанському престолі у 1520 р., а в його гарем майбутня султана потрапила за кілька місяців перед тим (ймовірно, у 15-и літньому віці). Вона й до гарему не могла перебувати на землі Турків більше двох років (1518-1520), в такий час потрапила вона в "школу невольниць" у Каффі. Принаймні, так пише О.Назарук. Отож, 4 роки до народження Селіма - для Роксолани надто довгий термін! Імовірний 1517 р. - рік перших пологів (?!) … Іще Сулейман - не султан, і Роксолана - ще не бранка, вона ще зовсім юна і знаходиться тут - у Ріднім Краю, в Україні …
До речі,викрали Роксолану і привезли в Туреччину у 1518р.ще за часів султана Селіма І. Селім І "Грізний" або "Жорстокий" (батько Сулеймана Великого) панував на престолі Османської імперії з 1512 по 1520 р. Помер наглою смертю в подорожі 1520 року. Знаний в турецькій історії як блискучий завойовник і безжалісний поневолювач багатьох країн і народів. Уже його батько - Баязед (1481-1512) - пустошив українські землі аж поза Самбір і Перемишль. А Селім переміг Персію та загорнув Сірію і Єгипет, де за його наказом утопили турки у Нілі 20000 полонених. Кровожадність Селіма І Грізного виявлялася не тільки до чужовірців, але й до своїх підданців і навіть до найближчих родичів. "Ріясет -- сіясет" - "Панувати -- то суворо карати" - казав Селім І Грізний. А про нього в народі казали: "Султан-і Селіме везір ола-син" - "А бодай тобі везірувати в султана-Селіма!" Агатангел Кримський так описує норов Сулейманового батька: "Як посадовили Селіма яничари на престіл, скинувши його батька, султана Баєзіда ІІ Святого, то Селім, щоб далі вже не завдавати собі зайвих турбот, здається, попросту наказав отруїти скинутого батька. І племінників, і рідних братів теж не пожалував Селім: їх скарано на смерть. Європа знала од тодішнього історика-гуманіста Паоло Джовіо, що на думку султана Селіма Грізного, нема нічого солодшого, як панувати, не боючись і не підозрюючи своїх родаків, - і він пильно-таки дбав про такую насолоду. Щоб мати собі наступника, Селім живого залишив тільки свого молодого сина Сулеймана; а наплодити ще инших синів - такої небезпеки Селімові вже не було, бо він одкинувсь тоді од жіноцтва та й оддався самісінькій педерастії; ба й одинчик-Сулейман часто мусів тремтіти за своє життя".
Смутне припущення про те, що юна бранка з Королівської землі Россів могла ввійти в око султану-педерасту на схилі його літ, або комусь з його оточення, що повсякчас тремтіло від його люті - особливо до невірних "ґяурів"-християн - а більше того, щоби вона могла породити сина і зберегти його при собі (!) - категорично неможливе.
"Тільки ж цікаво, - зауважує далі А.Кримський, - що тодішня Європа XVI в. не надто осуджувала Селімову люту грізність,і вищезгаданий гуманіст-політик Паоло Джовіо дав у своїй турецькій історії загальну характеристику для султана Селіма І Грізного дуже й дуже підхвальну, зазначаючи, що Селімові смертні засуди здебільша ґрунтувалися на глибокій справедливости, і що,урядуючи над своїм народом,султан найпильніш дбав про те, щоб скрізь і скрізь панувала в його державі сама справедливість".Тому то велику надію покладала Роксолана-Хуррем на свого сина-первака, називаючи його іменем діда-султана. Імення "Селім ІІ" само по собі претендувало на престол,віддавало данину шани і пам'яті до померлого родака,і що очевидне,ішло у згоді з традицією спадкоємності імен Османського султанату.Згадаймо фрагмент пророцтва дервіша (монаха) з роману О.Назарука: "Коли одна з жінок Падишаха породить сина в річницю здобуття Стамбулу, в день, що вертає щороку (29 травня),то син той матиме інакше значіння,ніж усі инші діти султанської крови, відколи править Царський Рід Османів".Смертю престолонаслідника Мустафи заплатила Роксолана за здійснення цього пророцтва,поклавши до ніг Аллахові криваву жертву. А проте... "вже ж бо й та сама Роксолана-українка спорудила просторий будинок задля бідних мусульман ("імарет") і не аби-який мечет. В Європі поширена була чутка, що Роксолана збудувала того імарета й мечета навмисне на те, щоб наперед забезпечити собі цими будовами царство небесне і спокійно підбити Сулеймана на синовбивство".
Сулейман І Пишний пережив свою кохану дружину аж на 8 років, у 72-ох літньому віці він помер тихою (як для його гучного прізвиська) смертю біля угорської фортеці Сигот, не дочекавшись жаданої перемоги. За багатолітню невтолену пристрасть до непересічної жінки, ґяурки із "племені" Россів, віддячився султан Сулейман І найкоштовнішим і найрозкішнішим дарунком - мечеттю на її честь,що височить і досі на Жіночому базарі у Стамбулі-Царгороді,і розповідає з покоління в покоління історичну легенду про дивну химерію Долі,яка поєднала в подружжі найсильнішого Мужа Османської імперії із напрочуд витривалою в боротьбі за життя невольницею з Галичини.
ДАЛІ БУДЕ
(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (історична драма). - Львів:Сполом,2014)
ID:
749298
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 05.09.2017 11:44:03
© дата внесення змiн: 05.09.2017 16:54:00
автор: Сіроманка
Вкажіть причину вашої скарги
|
