|
Він часто курив ладан в своєму шоломі. Від того його глава була завше трохи всипана запашним попелом. Так в Старій Японії здавна воїни готувалися до смерті. До вірогідності стати чиїмось трофеєм. Відрубана голова повинна мати приємний запах. Бастард. Васал не свому королю в межах своєї імперії. Зрадник. Незаконно народжений, виплеканий і викоханий, творчий, сміливий, красивий. Він спить із мечем під потилицею, завжди напоготові як до бою, так і до самознищення. Від народження йому нашіптували про невідворотність смерті. Саме йому його смерті невідворотність. Він зростав у передсерді відчуваючи її холодне дихання. Її мертвецькі обійми були завжди поруч. Все свідоме коротке життя пройшло у підготовці до зустрічі з нею.
Нехай ціною болю, але це має статися.
Надгострий меч, його катана, кований великим майстром зі сталі в 64 нашарування має власну душу. Душа ця лірична мов перо поета. Вона від початку у синергії з душею власника. Свого воїна, Самурая. В цьому союзі написано сувої спогадів, поетичної прози, білих віршів, притч, роздумів ... У симфонії вони утворили власний Гексамерон ... Там переховуючись безсонними ночами, Самурай насолоджувався чарівним маревом, спостерігав за красою природи - Усії. Фантазійної Усії, сповненої гармонії, унікальності і досконалості, уособленої в одній Людині. В чужому Сюзерені. Самурай таємно дистанційно служив Йому думкою, молитвою, творчістю, енергією, мрією … Нічого не беручи у власного Імператора. Все, що давав Сюзерену сам із себе видобував. Він не крадій, що забирає у свого, щоб потайки подарувати чужому. У нього скарбниця, що не спустошується, джерело, що не вичерпається … Він давав не віднімаючи. Але це виявилось не дуже й потрібним…
Сонце зайшло. Всенічне бдіння.
Важка від думок голова лежить на твердому валику аскета. Справжні самураї є аскетами. Під ним катана. У свідомості мов перша зірка починає сходити нова танка. На цей раз остання …
Аж раптом згадалося чужа прощальна:
«Літня ніч, стежка снів між хмарами…
Почуйте мене гірські птахи!»
Втім, він має народити власну пісню, зі свого таємного болю зіткану.
Імперія, юдоль його народження і становлення в антагонізмі. Комусь слід принести себе в жертву. Дім, що розділився в собі не встоїть. Законний імператорський правоспадкоємець - воїн не потерпить поруч невірного іншого. Ще донедавна, маючи бастарда за близького друга, шанобливо й справно виконає останній обов’язок. Він слугуватиме у якості кайсяку при відправі ритуальної церемонії. Щоб полегшити участь стоятиме над Самураєм зі своїм довгим мечем. Кайсяку не дозволить злякатися та передумати. Не дасть утікти. Перетворитися на роніна, ніндзя, монаха, мандруючого поета, філософа…, ні за що у світі не дасть. Все, що правдою чи неправдою народжено в імперії, має в ній і померти. Інакше є ризик повернення. Тому справу слід довести до кінця …
Симовикриття, самовирок, самострата, без права на амністію, на виправдання, на співчуття … Так вимагає Бусідо.
Вже завтра …
Самурай прочитає прощальне танка, правицею візьметься за рукоять свого вірного катана, шуєю за загорнуте у папір лезо. На мить воно віддзеркалить промені сонця, що сходить, засліпить яскравим відблиском очі. Але лише на мить. Він власноруч встромить його собі в ліву частину підребер’я. Поринувши глибоко в осереддя душі, швидким нестримний рухом в правий бік, потім швидко угору холодне як лід лезо розтинатиме живу плоть. Розпалена лава крові бризне по білому поясу, на землю, на кімоно... Вона підніметься у ніс, підійде горлом, потече з вуст на підборіддя, ця гаряча, в’язка рідина зі смаком заліза … Не пролунає ані звуку …
Правонаступник буде чатувати. Він не дасть Самураю померти в слабкості, безчесті, стражденно. Його милість в його безжальності. Його місія в помаху меча. Його мистецтво у відсіканні голови, що не повинна відлетіти від тіла. Зберегти посмертну цілісність – одна з священних задач. Тоненька стрічка нерозрізаної плоті на горлі триматиме містично-естетичну єдність. Кайсяку оком вимірює амплітуду майбутнього удару. Кожен міліметр важливий. Цим він перерве коло страждань та віддасть честь Імператору. Чим не акт милосердя?!
Волосся небіжчика випромінюватиме аромат ладану і попелу. Тіло поховають з усіма привілеями. Разом з містичним катана. Їх гріх спокуто через сеппуку. З ними відспівають й поезію в прозі.
Провина Самурая в неправі на буття. На буття і сповідання. Він плід гріха і його ж слуга. «Гріха» красивого, чистого, не хтивого. Його катана – насправді кайкен, бо Він - це Вона.
Цей Самурай – Жінка. «Онна бугейся» зветься, тому що самураєм не може зватися жінка. Його сеппуку – це її дзігай. Її бусідо вимагає перед самостратою перев’язати щиколотки стрічкою, щоб посмертно виглядати охайно.
Вона - любов. Любов кохаюча, недоречна, непотрібна. Невідсічений вчасно мисленнєво-чуттєвий прилог, що перетворився на глибоке, непересічне почуття.
Субперсона, субіпостась, субособистість - Вона.
Вона римує свою останню неримовану передсмертну танка. Присвячує свому Сюзерену. Напише її кров’ю на рисовому пергаменті, вималює тінями на стіні, вирізьбить собі кайкеном на зап’ястях і стегнах. Перед смертю прийнято вголос читати родовід. Не має родоводу Субособистість, це теж вагома частина її провини. Тому наближається час піти у світ тіней, час невідворотності, час спокути, час вивільнення, час Дзігай.
Завтра? Післязавтра? Вже?
ID:
753284
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 02.10.2017 00:05:26
© дата внесення змiн: 02.10.2017 00:10:14
автор: Марґо Ґейко
Вкажіть причину вашої скарги
|