А за вікном шепоче дощ
Про ніч… про день, що буде завтра…
Як сонце розжене з просторих площ
Людей у затінок… Чи варто
У північ думати про це?
Нічого ж дивного, бо спека, літо….
Та от не спиться… і тихцем
В душі не зменшує боліти
Передчуття того, що не сказав,
Не відчував, не знав, напевне…
Кудись спішив та не здогнав,
Лиш лікті позбивав даремно.
Не до кохав… не до любив …
Не дочекався… не пробачив…
Здається, ніби і не жив…
А дощ на склі як сльози, наче…
І кожна крапля б’є у дзвін,
І не зупиниться здається…
І знову цей самотній сплін,
Що тугою в народі зветься…
….Стихає дощ…. стихає біль,
Лише легенько лиже серце…
Чомусь згадалась заметіль
Й під хмарами на двох кубельце…
