В її очах немає вже життя,
Вони вже віддивилися на небо –
Усе покрила чорна-чорна тля,
Медикаментів знищивши плацебо.
Повільне існування невпопад,
Коли ти, мов тягар собі і людям,
Та серце так уперто, наче град,
Ще досі свій торує шлях у грудях.
Воно одне лишилося живим
В змарнілому ненависному тілі
Й мандрує, мов самотній пілігрим,
У спогади, з роками посірілі.
Туди, де руки ніжними були,
Не вкрившись ще пошерхлою корою,
Де щастя ще іскрилося, коли
Ніхто не називав її старою.
А зараз? Тимчасовий емігрант
В очікуванні вічної зупинки.
У ній вже згас блискучий діамант –
Ігриста врода молодої жінки.
Та байдуже… Стежиною небес
Вона вже йде туди, де сонце гасне,
Щоб залишити тут обридлий хрест –
Її земне життя уже невчасне.