Ходив Бог світом, мови роздавав. Мав стільки їх, як квіток
серед трав.
Дзвінкі, бадьорі та барвисті. Які ж ті мови голосисті!
Носив з собою цілий міх, ті мови розсипав, як сміх.
І люди тішились, раділи, як голоси їхні дзвеніли.
Довго ходив, то ж натомився... Сів відпочити там, де гай.
Вода прозора там в ставочку. Подумав: - А тут справжній рай!
Калина наливає грона, у дуба кучерява крона, в берізок є
нові сережки, у молодих ялин - мережки.
І люди трудяться у полі... Ген височіють як тополі!
Жита зазолотіли нині. А небеса над ними - сині...
Люблю бувати в Україні! - подумав Бог, - тут заночую,
їй гарну мову подарую.
Порожнім був уже мішок... й Бог засмутивсь. Чийсь голосок
почув гарненький. То з гір збігав струмок маленький!
А він так дзвінко дзюркотів, що кущ калини задзвенів.
Що ягідка - то слово світле. - Дзвени! Дзвени, моє ти рідне!
Словами повнилася мова, а Бог радів все... - Калинова!
Уже за гаєм сонце сіло, і змовкла нива, притих став...
лиш соловеєчко співав. Переливалася, дзвеніла та ніжна пісня...
- Солов'їна! - тішивсь Господь.
А коли вранці сонце встало, вся Україна заспівала. І гарно так
заговорила... Є в кожнім слові Божа сила!
І ти люби свою країну і її мову солов'їну.
Дзвінку, веселу, калинову, барвисту, ніжну, світанкову!
Патріотично! 
Наша мова - пречудова! 
