Днем за днем сивиною буяє волосся,
Серце сумно ридає й очікує див,
Ти наснилася мені, а навкруг тебе стигле колосся,
Ти прости, що тебе тоді не простив.
Марно жив, бо ж попереду тисяча спроб!
Ціла купа бажань і здійснених ілюзій!
Натовп дивних у ньому й зовсім непотрібних заброд!
...розумів надто довго, що життя іде без прелюдій...
І не спиниш його і не вернеш хоча би на мить,
Хоч на подих один чи лишень останню годину,
Коли ти в риданнях просила від серця - простить,
Я лиш гордо сказав, що простить це не в змозі людина!
Далі тисячі спроб і безмежжя обличів і тіл,
Марні дні у чеканнях веселих, бездушних ночей,
Ти прости, що тебе тоді не простив!
А тепер лиш в житті прагну твоїх очей.
Щоб побачити в них ту любов неземну,
Те кохання душі, що тоді згордував!
Я не знаю чи зможеш мене ти простить,
Що тоді тебе все ж простити не зміг.
