А я сьогодні говорила з татом.
Давно не бачились. І ось ця мить.
Ми йшли весняним ароматним садом.
Я все сказала, все, що так болить.
Про те, що оцінила слово «тато»,
Слова «господар», «батько», «оберіг»…
Про те, що з буднів міг зробити свято,
Трудився, коли міг, коли й не міг.
Згадала я про батькову науку,
Про той міцний фундамент, той граніт,
Що, на майбутнє, хліб нам дав у руку
І впевнено провів у білий світ...
Що в душу віру поселив навіки
І до людей любов у серце вклав,
Що віра ця й любов – найкращі ліки,
Приймати треба все, що Бог послав.
Сказала – вічно буду пам’ятати
Знамено в мужній татовій руці,
Слова святі: « Вкраїну подолати
Ніхто не зможе…» й сльози на щоці.
Сказала все… І низько поклонилась.
А він мовчав. Дивився в небеса…
Прокинулася… Богу помолилась.
Сіяла зірка… та, що не згаса.
