Банкомат видав готівку – за звичкою порахувала і заховала в гаманець разом з карткою. Підняла голову – погляд наткнувся на нього – людину, яка колись була всим на світі: світом емоцій, світом надій, світом взагалі… Очевидно, він на кілька митей раніш помітив мене і уже прямував назустріч, дивлячись відкритим поглядом.
Розмова – ні про що, просто про якісь дрібниці, що зазвичай обговорюють давні знайомі (чомусь зараз слово «знайомі» раптово, в контексті нього-минулого, набуло іншого значення… Саме «знайомими» називав тих, з ким... інтимного характеру).
- А в мене збереглася твоя цифрова фотокартка з Данилком (його син), - похвастався не відомо нащо.
- Ти ж видалив усі мої фото…
Усміхалася, не знала, що казати чи робити і навіщо з ним взагалі розмовляє. Подалася вперед, відмітила, що попри перебування в лавах АТО у нього збереглася сережка. Здається дещо потовстішав, чи змарнів.
Дивилася на нього намагалася зрозуміти що відчуваю…
- Пиши, дзвони… Знаю, що ти цього не робитимеш, - з ліричною усмішкою зауважив він-минуле.
- А навіщо? – питання вийшло риторичним і після паузи додала: А я заміж вийшла – і показала обручку.
- Я знаю, - просто мовив він, давши зрозуміти, що для нього це абсолютно нічого не означає. Не розколовся звідки знає: першою «підозра» впала на спільних знайомих, але, вочевидь це могли бути і соціальні мережі – де не були друзями, але все ж спостерігати «на відстані» цілком можливо…
Решта розмови була просто в контексті, для того аби знати, що в нього все добре – не чужі ж люди (після деяких речей чужими людьми уже не можливо бути), для того аби надивитися і запам’ятати, для… натхнення!
