Напевно, не варто писати тобі листи.
Читати уявні твої й поготів не варто.
Складаю в шухляду, і знову рахую втрати.
Усі — неважливі. Болиш у мені лиш ти.
Голодним щуром невідомість шматує дні:
За що покарав ти? Навіщо отак покинув?
Картається серце: «Я винна... я винна... винна!..»
А розум нечутно й невпевнено твердить: «Ні!»
Сльозами не здійснених мрій сумота дощить.
Безглуздо та марно шукати тебе на мапі.
Кінець — це назавжди. І я розриваю навпіл
Два сонця, два серця, дві усмішки, дві душі...
Завмерло від жаху, немов пташеня в руці,
Сліпе почуття, що інакшим уже не зробиш.
Як важко, як страшно вбивати дитя в утробі —
Любов, не потрібну нікому з її творців.
Лишається малість — народжувати слова,
Нестерпно гіркі, кострубаті й такі безсилі...
І в світ випихати — самотніх нещасних сиріт,
Чекаючи дива й не вірячи вже в дива.
Напевно, не варто писати тобі... Нехай!
Римую рядки, а виходять чомусь прозові...
Я все віддала би лише за одну розмову:
Сказати про те, що не знаєш...
А втім...
Не знай.